Сборник - Меридіани (На украинском и русском языках)

— Не поспішай, Германе. У тебе такі широкі кроки, що мені хоч біжи за тобою!

— Розумієте, шановна Натадмар…

— Ти знову забув, що у нас немає звертання на “ви”! — радісно і дзвінко засміялась дівчина. — За це ти знову беззастережно виконаєш якесь моє бажання!

— Вони всі у тебе однакові! — почервонівши, озирнувся довкола Герман. — Ти вже доросла, а тобі досі пустощі в голові.

— Та які ж це пустощі? — всміхалася Натадмар. — У нас усі дівчата бажають, щоб юнаки носили їх на руках. Хоч трохи. А ти такий великий і дужий, що можеш через всю Маорію мене перенести!

— Ти от що, — зовсім зашарівся Герман, бачачи, що дехто вже посміхається, прислухаючись до слів ніпабаріянки. — Прошу тебе, краще розкажи, що ти знаєш про свою Маорію. Добре?

— Як хочеш, — закопилила губенята Натадмар. — Починати з координатів? Це я знаю — адже прамбу, або, по-вашому, вищу освіту у жерців одержала… Так от…

Герман стис руку дівчини: мандрівники знову йшли під високими склепіннями печер, що обіймали ядро Ні Пабара. Шлях недовгий — всього близько чотирьох кілометрів по екватору “глобуса”. Однак уже через півгодини мандрів по напівтемних катакомбах із затхлим повітрям астронавти відчули втому. А ще треба було дістатися до тої великої печери, долівка якої зображала Маорію — зниклий на Землі материк. Мовчазний і зосереджений ніпабаріянин Бусуд, поглядаючи вперед, впевнено вів незвичайний загін по маршруту. Колись древні земляни прийняли сергусіянських космонавтів за богів з неба. А тепер ось у його загоні екскурсантів — нащадки землян! Який складний світ!

— Так от, — пролунав голос Натадмар. — Так от, про координати. Але спершу про координати тих місць, якими ми будемо проходити. Кажуть, що на Землі все, що ми зараз бачимо, у тисячу разів більше. Не знаю. Я звикла до Ні Пабара. Ось до цього Зеленого моря, яке ви чомусь назвали Льодовитим океаном.

— В його центрі тепер знаходиться Північний полюс Землі.

— Ніяк не звикну. Мій дід каже, і нас цьому вчили, що Північний полюс Землі — це точка на південному мисі теперішньої Гренландії. А Південний полюс — це десь біля острова Двох Китів. От поглянь на наш “глобус”.

Герман огледівся довкола і здогадався, що острів Двох Китів тепер земляни називають Новою Зеландією.

— Це вже я зрозумів. Так розміщувалися Полюси Землі до катастрофи?

— Атож. До зустрічі з кометою Кідра-47.

Герман подивився праворуч. Древня Гренландія, хоч і була тут у тисячу разів меншою за справжню, все ж здавалася великою. Загін знову крокував швидко, він міг за годину обійти Ні Пабар по екватору і тому Гренландія хутко зникла, а під ногами вже розлягався рельєфний макет якоїсь материкової суші.

— Материк Еса, або, по-вашому, Америка, — розповідала дівчина. — До катастрофи цей континент був значно менший, як бачиш.

— Та тут вони всі майже іграшкові. Мій батько пам’ятає (Герман не наважився відкритися цій чудній дівчині у потаємному: пам’ять Сергія Чуєва служила йому вже постійно і чітко), що за цим материком Північної Америки йде далі Південна. Чи не так?

— Он вже Маорію видно!

Герман подивився вперед. Мандрівники перейшли ще одну дуже опуклу “водну” поверхню і вдалині відкрився острівець — континент Маорія. Обрисами він нагадував кленовий листок, який вперше Герман побачив у гербарії плазмольота ще в дитинстві, коли вони залишилися на кораблі вдвох з матір’ю. Мати! Як вона почуває себе зараз там, поряд з батьком у ніпабаріянській лікарні. Батькові покращало. Він пригадав усе, що з ним сталося, пізнав Лан і всіх астронавтів. Лан навіть раділа з цього. Однак і досі батько не йняв віри, що Герман — його син, розмовляв з ним неохоче.

З дня останньої зустрічі на чолі Германа лягла глибока зморшка. Нерозрадний смуток зачаївся в очах юнака. Тим-то прадід Юрій і взяв правнука у цю, здавалося, веселу мандрівку — пікнік по Ні Пабару.

— Знову замислився? — торкнулася рукою плеча Германа Натадмар. — І що мені з тобою робити? Ледь я змовкаю, тебе вже нема зі мною! Так я ніколи не виконаю доручення свого діда Туоруда!

— Якого доручення? — здивувався юнак.

— Та щоб тебе з задуми виводити, до дійсності повертати. Та не мені тебе розраджувати! До тебе не дівчину треба було приставити, а бездушного “ЛЯЛ-20”. Ото б вас і двоє було! Один одному — пара!

— Он воно що! — мимоволі посміхнувся Герман, вперше бачачи, як сердиться чарівна ніпабаріянка. — А чим цей ваш “ЛЯЛ-20” такий знаменитий?

— Це жива істота, яку древні сергусіянські космонавти добули на одному астероїді в Галактиці і доставили на Землю. Тільки ця істота — представник кристалічного життя. Отій кулі з невідомої речовини — 20 мільйонів років! Ми називаємо “ЛЯЛ-20” Кібером, але він знає більше за всіх нас і вас про зародження і вмирання світів у кількох Галактиках! Розмовляє з представником будь—якої цивілізації його мовою з першого ж побачення. Для життя йому потрібне одне — сонячне світло. Та я ось вас зведу — побачиш і почуєш. А ось і Маорія.

— Я її вже добре бачу, — байдуже, все ще думаючи про батька, відказав Герман. — На цьому місці — тепер Тихий океан. Якщо мене запитають на Землі, де була колись Маорія, ваша батьківщина, я дам точні координати. Ти бачила глобус теперішньої Землі?

— Бачила. Там з’явилася Австралія, якої на нашому глобусі нема.

— Я не про те. Ти бачила, що на місці вашої Маорії тепер Тихий Океан? Так, так, лише окремі острови нагадують про колишні її обриси. Ваші вчені доводять, що саме сюди, на Маорію, впала половина планети, захопленої з близької до Землі орбіти кометою. Так? Отож, поки все це дуже схематично, але мені здається, що я маю рацію, думаючи про причини утворення гігантського кільця гір на Землі після катастрофи. Маорія від велетенської сили удару опустилася на дно океану, а навколо “лунки” виникли “видавлені” з верхніх шарів Землі гори. Така моя гіпотеза. От як зустрінуться наші і ваші вчені на раду, перевірю, наскільки я правий. Якої ти думки про мої припущення?

— Не знаю. Можливо, ти правий. Недарма всі жінки з плазмольота вважають тебе людиною з могутнім аналітичним розумом. Кажуть, що тобі все дуже легко дається. А я думаю про інше. Якщо про все швидко і легко дізнаєшся, чи не нудно жити?..

Герман не встиг відповісти на відверте і колюче запитання Натадмар. Загін тоді йшов до столиці Маорії Другабсу, що означає Володар світу.

Це було єдине місце на Ні Пабарі, де в синерамах були відтворені споруди — будинки, дороги, площі.

Саме тут зустрічати астронавтів вийшло кілька древніх другабсців. Герман вдивлявся в обличчя людей, котрі, здавалося, щойно прокинулися від важкого сну. Обличчя літніх ніпабаріян були непроникливі і зосереджені. Молоді, а таких було мало, поводили себе більш жваво: здіймали вгору обидві руки, щось вигукували, посміхалися.