Даніель Дефо - Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Двічі у денну пору мені здалося, що я бачу вдалині пік Тенерифу – найвищу вершину гори Тенериф, що на Канарських островах. Я навіть намагався повертати в море в надії дістатися туди, але обидва рази протилежний вітер і сильне хвилювання, небезпечне для мого ненадійного суденця, змушували мене повернути назад, так що, врешті-решт, я вирішив не відступати більше від початкового плану і триматися вздовж берегів.

Після того, як ми вийшли з гирла річки, я ще кілька разів змушений був приставати до берега для поповнення запасів прісної води. Одного разу рано- вранці ми стали на якір під захистом досить високого миска й чекали повного припливу, який вже починався, щоб підійти ближче до берега. Раптом Ксурі, у якого очі були, вочевидь, зіркіші від моїх, тихенько гукнув мене і на моє запитання сказав, що нам краще відійти подалі від берега:

«Ви погляньте, який страшний звір лежить он там на пагорбі й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і дійсно побачив страховисько. Це був величезний лев, що лежав на схилі берега в тіні навислого пагорба. «Послухай, Ксурі, – сказав я, – іди на берег і вбий цього звіра». Хлопчик злякано глянув на мене й промовив: «Мені – вбити його! Та він мене в один раз заковтає» (проковтне цілком – хотів він сказати). Я нічого йому не заперечив, велів тільки не ворушитися; взявши найбільшу рушницю, майже рівну за калібром мушкету, я зарядив її двома шматками свинцю і добрячою кількістю пороху; в іншу я вкотив дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) – п'ять куль дещо менших. Взявши першу рушницю і гарненько прицілившись звірові в голову, я вистрілив; але він лежав у такій позі (прикривши морду лапою), що заряд влучив йому в ногу і перебив кістку вище коліна. Звір із гарчанням підхопився, але, відчувши біль у перебитій нозі, зараз же звалився; потім знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я в житті своєму не чув. Я був трохи здивований тим, що не влучив йому в голову; однак, не зволікаючи ні хвилини, взяв другу рушницю і вистрілив звірові навздогін, бо він пошкандибав, було, геть від берега; цього разу заряд влучив прямо в ціль. Я із задоволенням побачив, як лев упав і, ледь видаючи якісь слабкі звуки, став корчитися в боротьбі зі смертю. Тут Ксурі набрався хоробрості й почав проситися на берег. «Гаразд, іди», – сказав я. Хлопчик стрибнув у воду й поплив до берега, працюючи однією рукою і тримаючи в іншій рушницю. Підійшовши впритул до розпростертого звіра, він приставив дуло рушниці до його вуха і ще раз вистрілив, прикінчивши його таким чином.

Дичина була знатна, але неїстівна, і я дуже шкодував, що ми витратили даремно три заряди. Але Ксурі сказав, що він поживиться дечим від убитого лева, і, коли ми повернулися на баркас, попросив у мене сокиру. «Для чого тобі сокира?» – запитав я. – «Відрубати йому голову», – відповів він. Однак, голову відрубати він не зміг, а відрубав тільки лапу, яку й притягнув із собою. Вона була величезного розміру.

Тут мені спало на думку, що, можливо, нам знадобиться шкура лева, і я вирішив зняти її. Ми вирушили з Ксурі на роботу, але я не знав, як за неї взятися. Ксурі виявився набагато вправнішим за мене. Ця робота зайняла у нас цілий день. Нарешті шкура була знята; ми розтягнули її на даху нашої каютки; днів через два сонце просушило її, і згодом вона служила мені як постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять-дванадцять продовжували тримати курс на південь, намагаючись якомога економніше витрачати наш запас провізії, що починав швидко зменшуватися, і сходячи на берег тільки по прісну воду. Я хотів дійти до гирла Гамбії чи Сенегалу або взагалі до якоїсь стоянки, неподалік від Зеленого мису, бо сподівався зустріти тут якесь європейське судно; я знав: якщо я його не зустріну, мені залишиться тільки або пуститися на пошуки островів, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не прямували – чи до берегів Гвінеї, до Бразилії, чи в Ост-Індію – проходять повз Зелений мис або островів з цією ж назвою; словом, я поставив свою долю на цю карту, розуміючи, що або зустріну європейське судно, або загину.

Отже, ще днів десять я продовжував здійснювати свій намір. Тут я став помічати, що узбережжя населене: у двох-трьох місцях ми бачили на березі людей, які, в свою чергу, дивилися на нас. Ми могли також розрізнити, що вони були чорні, як смола, і голі. Одного разу я хотів, було, зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди».

Проте я став тримати ближче до берега, щоб можна було вступити з ними в розмову. Вони, очевидно, зрозуміли мій намір і довго бігли вздовж берега за нашим баркасом. Я помітив, що вони були не озброєні, крім одного, який тримав у руці довгу тонку палицю. Ксурі сказав мені, що це спис і що дикуни метають списи дуже далеко й досить влучно; тому я тримався на деякій відстані від них і в міру свого вміння подавав їм знаки, намагаючись, головним чином, дати зрозуміти, що ми потребуємо їжі. Вони, у свою чергу, стали робити мені знаки, щоб я зупинив свій човен і що вони принесуть нам їстівного. Щойно я спустив вітрило і ліг у дрейф, двоє чорношкірих побігли кудись углиб країни і через півгодини (а то й менше) принесли два шматки в'яленого м'яса і трохи зерна якогось місцевого злаку. Ми не знали, що це було за м'ясо і що за зерно, проте виявили повну готовність прийняти і те й інше. Але тут постало нове питання: як отримати все це? Ми не наважувалися зійти на берег, боячись дикунів, а вони, в свою чергу, боялися нас аніскільки не менше. Нарешті вони придумали вихід із цього утруднення, однаково безпечний для обох сторін: склавши на березі зерно і м'ясо, вони відійшли подалі і стояли нерухомо, поки ми не переправили все це на баркас; а потім повернулися на колишнє місце.

Ми дякували їм знаками, бо більше нам було нічим віддячити. Та в цей самий момент нам випала нагода зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як раптом з гір вибігло двоє величезних звірів, які кинулися просто до моря. Один з них, як нам здавалося, гнався за іншим: чи був це самець, що переслідував самку, гралися вони чи гризлися, – ми не могли розібрати, як не могли б сказати й того, чи було це звичайне явище в тих місцях, чи винятковий випадок; думаю, втім, що останнє було вірніше, бо, по-перше, хижі звірі рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди на березі, особливо жінки, страшенно перелякалися. Тільки чоловік, що тримав спис, чи дротик, залишився на місці; інші кинулися втікати. Але звірі летіли прямо до моря і не мали наміру нападати на негрів. Вони кинулися у воду й почали плавати, ніби купання було єдиною метою їхньої появи. Раптом один з них підплив досить близько до баркаса. Я цього не очікував; тим не менш, зарядивши швидше рушницю й наказавши Ксурі зарядити обидві інші, я приготувався зустріти ворога, щойно він наблизився до нас на відстань рушничного пострілу, я спустив курок, і куля влучила йому прямо в голову. Тієї ж миті він занурився у воду, потім виринув і поплив назад до берега, то зникаючи під водою, то знову з'являючись на поверхні. Він, мабуть, боровся зі смертю, захлинаючись водою і стікаючи кров'ю зі смертельної рани і, дещо не допливши до берега, сконав.