Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Ми розстелили ковдри просто на долівці й посідали обідати. Все інше майно поскладали в глибині печери так, щоб було напохваті. Незабаром надворі стемніло, загуркотів грім, блиснула блискавка; виходить, пташата не одурили нас. І відразу ж линув дощ, та так репіжив, як з цебра; а вітер знявся такий, якого я ще не бачив. Це була справжня літня злива. Стало так темно, що надворі все здавалося синьо-чорним і дуже гарним; а дощ шкварив такий рясний, що дерева поблизу бовваніли мов крізь павутиння; а часом як набіжить вихор, то гне дерева аж до землі та вивертає листя світлим нижнім боком догори; а потім знімається таке вітрище, що дерева починають махати вітами, як несамовиті; а коли все навколо стає темно-синє, аж чорне, раптом – блись! – і яскраве світло розганяє темряву, і видно на сотню кроків далі, видно, як гнуться верховіття дерев; а за мить знову все поринає в темряву, розлягається страхітливий удар грому, а тоді розкочується по небу, все нижче й нижче, здається, що то порожні бочки скачуть униз по сходах, – так буває, коли сходи довгі, а бочки добре підскакують, знаєте?

– Ну й краса, Джіме! – сказав я. – Кращого місця, як тут, я й не шукав би. А дай-но мені ще шматок риби та гарячого кукурудзяного коржа.

– От бачиш! А де ти був би, коли б не Джім? Сидів би отам унизу в лісі, без обіду, та ще й змок би до рубця. Отаке-то, синку! Кури наперед знають, коли воно на дощ заноситься, і лісові птахи теє знають.

Днів десять чи дванадцять вода в річці все прибувала та й прибувала і вже геть-чисто затопила береги. У низинах острів залило на три, а то й на чотири фути, а також і іллінойський берег. З цього боку острова річка була тепер кілька миль завширшки, але з міссурійського боку лишалася така ж, як і раніше, – півмилі, через те що міссурійський берег спускався до річки дуже круто, мов стрімчастий мур.

Удень ми плавали човном по всьому острову. Приємна прохолода в лісовій гущавині стояла навіть тоді, коли сонце нещадно пекло. Ми петляли туди-сюди поміж деревами, а подекуди виноградні лози позчіплювалися так густо, що доводилося повертати назад і шукати іншої дороги. Ну, а на кожному поваленому дереві сиділи кролики, гадюки та інші тварини; а як острів день чи два постояв під водою, вони так зголодніли, що зробилися зовсім смирні, хоч під’їжджай та бери їх просто голою рукою, як маєш охоту; та тільки не гадюк і не черепах – вони тут же плигали у воду. На горі, де була наша печера, їх аж кишіло. Ми змогли б тримати в себе скільки хочеш різних звіряток.

Однієї ночі трапилося нам витягти з води невеличкий шматок плоту з хороших соснових дощок. Був він футів дванадцять завширшки й десь певно п’ятнадцять-шістнадцять футів завдовжки, над водою здіймався він дюймів на шість чи сім і мав міцний, рівний поміст. Удень ми бачили, як повз нас пропливали колоди, та ми їх не чіпали: засвітла ми на березі не показувалися.

А то якось підпливли ми до верхнього кінця острова, – діло було перед світанком, аж бачимо – із західної сторони на нас пливе цілий будинок. Він був двоповерховий і вже добре-таки перехилився набік. Ми його хутенько догнали й перелізли в нього – просто крізь горішнє вікно. Але було ще зовсім темно, нічого не видно; то ми прив’язали човна й посідали в нього дожидатися, поки розвидниться.

Світати почало раніше, ніж ми встигли допливти до нижнього кінця острова. Тоді ми зазирнули у вікно. Дивимося – а в хаті стоїть ліжко, стіл, два старі стільці, та ще багато всякої всячини валяється долі, на стіні ж висить одежа. В протилежному кутку лежить щось подібне до людини. Джім гукнув:

– А хто там є?

Але воно не ворухнулося. Тоді я теж гукнув, і Джім сказав:

– Той чолов’яга не спить – він мертвий. Ти стій тихо, а я залізу туди й подивлюся.

Він заліз у хату, пішов у куток, нахилився над нерухомим тілом, поглянув та й каже:

– Це мертвий. Та ще й голий. Його застрелили в спину. Певне, він помер днів зо два чи зо три тому. Йди сюди, Геку, та тільки не дивись на його обличчя – ох, і страшне ж до біса!

А мені й не хотілося дивитись на нього. Джім поквапився прикрити його старим лахміттям, нащо він те зробив – хтозна, я й так на нього не дивився б. Долі валялися старі засмальцьовані карти, порожні пляшки з-під віскі та ще дві маски з чорного сукна, а всі стіни були пописані найпаскуднішими словами й помальовані вуглем. На стіні висіли дві брудні ситцеві сукні, солом’яний капелюшок та жіноча білизна, ще й дещо з чоловічого одягу. Ми позносили те манаття до човна – може, до чогось придасться. На підлозі валявся й старий пістрявий хлопчачий бриль; я захопив його також. Була там і пляшка з-під молока, заткнена ганчіркою, щоб немовля могло ссати. Ми забрали б і ту пляшку, та вона була тріснута. Була там іще обшарпана стара скриня і стара повстяна валіза із зламаними застібками. Вони були розкриті, але нічого путнього в них не знайшлося. Глянули ми, як порозкидано кругом речі, і вирішили, що господарі, тікаючи, дуже поспішали й багато чого не встигли захопити з собою.

Нам перепало чимало речей: старий бляшаний ліхтар, великий ніж без ручки, новісінький складаний ножик фірми Барлоу, за який довелося б у будь-якій крамниці віддати щонайменше двадцять п’ять центів, та ще ціла купа лойових свічок, бляшаний свічник, фляга, бляшаний кухоль, подерта ватяна ковдра, жіноча торбинка з голками, шпильками, грудкою воску, ґудзиками та іншим дріб’язком, топірець, гвіздки, волосінь у мій мізинець завтовшки з кількома здоровецькими рибальськими гаками, скручена трубкою оленяча шкура, собачий нашийник, підкова, кілька пляшечок з-під ліків, але без наклейок; а коли ми збиралися вже вертатись, я знайшов ще й добряче скребло, а Джім – старого смичка до скрипки та дерев’яну ногу. Щоправда, ремінці на ній геть повідривалися, а якби не це, то нога непогана, хоч і була вона задовга для мене й закоротка для Джіма. Другої ноги ми так і не знайшли, хоч і обшукали все навколо.

Як бачите, нам дісталася неабияка здобич. Коли ми зібрались відчалити від того будинку, виявилося, що нас знесло на чверть милі нижче острова і що надворі стоїть уже білий день; тож я звелів Джімові лягти на дно човна й укрив його ватяною ковдрою, бо, коли б він сидів, люди здалеку побачили б, що то негр. Я повеслував до іллінойського берега, і нас знесло на півмилю вниз за водою; але потім я тримався під самим берегом, де течія була майже непомітна. Вертаючись на острів, ми не зазнали ніяких лихих пригод і нікого не побачили.

Після сніданку мені кортіло побалакати про того мерця, про те, як його вбили, але Джім нізащо не схотів. Він сказав, що це може завдати нам лиха; крім того, мрець чого доброго унадиться до нас – адже ж небіжчик, якого ще не поховано, скоріше буде блукати по світах, ніж той, що лежить уже тихо та мирно у своїй домовині. Що правда, то правда; Джімові слова мене переконали, і я замовк, але ж думка про мерця не йшла мені з голови: цікаво було знати, хто його застрелив і навіщо.