МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

—

Ні, — опустив очі Миколка.

—

А що ви їсте?

—

«Фанту», «Мівіну»... Вони дуже добрі, але... Ваша риба —

добріша!..

—

Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди

на їхні з Миколкою голови!

Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не

завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в

хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!

—

А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха,

тарабанячи посудом.

—

Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!

—

Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка

похнюплено вмовк.

—

Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?

Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає

в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншечку — під

стіл

—

Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!

Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обе-

режно висунувся зі сховку.

—

О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна?

Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й

поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!

Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд,

кинула і Найді кружечок.

Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і

повернулась уже з кицькою на руках.

—

Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до

захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й

кицьку.

Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього»

Миколки.

—

...Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по

столах і збитки робила!

Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала

Миколчина добра душа.

—

Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні,

аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» —

поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію?

А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..

Атож, це Найда з Миколкою помітили!..

—

Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!

При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на

Товстуху й одне на одного.

—

Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову

поцілувала Анхвісу.

Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може

Найді вернутися!

—

Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. —

Дуже смачно, прощайте!

— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і

Найда.

— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене

вечеряти? Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали,

що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так

дивитись:

знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих

гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого:

якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!

— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.

Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і

ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?

— Ну, якщо просите... То часом... можна! ~ з гідністю відповів

Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!

—

Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у

голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, - додала вже сумно.

О, Найда це розумів: і самому не раз...

—

Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!

— Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо

покотилась їх проводжати.

І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б

осоромились. Рушили- бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..

СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ

Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!

Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне... конваліями! Ні-ні, в

містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але

конвалії...

Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він

народився... То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну.

Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало

не смертельне багно... Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше

якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.

Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які си-

пались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від

усяких телевізорів на Смітнику!

Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж —

Сніг!

Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу.

Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.

Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й

змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої,

точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме?

Зрештою, та Училка... може, вона й непогана?..

Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні... Ох,

та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або —

хлопців і чікс!

Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками,

борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і

натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки...

Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його

не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом собаці

на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у

кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою...

—

Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.

І старанно обтріпує сніг зі своєї благенької курточки й старих кросівок:

зараз-бо із Дверей вийде... Катька!

Катька — ще одна причина, через яку Миколка перестав пропускати

Школу. Відколи вона подарувала хлопцеві Гіацинта, він знов почав умиватись і

відчищати з одягу вчорашнє засохле болото. А зараз, і'з приходом Снігу, —

обтрушувати з одягу мокруватий білий пух.

Як на Найду, Катька нічим не цікавіша за ці стрижені під ялину кущі біля

Школи. Вона, як сказали б про їхній собачий рід, — середньої паршивості.

Наскрізь пропахла Школою, вона помішана на Уроках, тому гуляти виходить