МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна

мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно

простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама

арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої

сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче

витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за

компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.

Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті

луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли

побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі

Халабудою.

І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

УРАГАН

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там

зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло

принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.

Та й небезпечно це.

Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля

груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало

геть із Халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх

лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу —

зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу

купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент,

звісно, краще!

І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й

мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не

кличе просто так.

У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням

скомандував господареві зайти слідом.

Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:

хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.

—

Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої

Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху —

Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!

«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути

було навіть горобців).

«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь

напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в

землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало

навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого

серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.

Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його

стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної

води.

—

Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка

поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його

/ДТ і!

п і ?

було неможливо.

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

чути

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся

І)

до дверей.

ІШ-

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий

;

потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки

їлис

шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла...

Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо,

я

о на-

або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!

шого

Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є

принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

л с л л і .

—

В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

мого

події.

Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом

ідди-

сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався

було

тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

—

У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось

іувся

йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

—

Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда

овий

мат-

просто так не затримує.

а. —

Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у

них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.

Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало

не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з

гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і

шиферу.

А на місці туалету... Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні

стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки

собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

—

Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.

Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А

ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того,

як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала

сина й казала:

—

Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози —

крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які

вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не

чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би