МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

лагідно чухав Найду за вухами.

Скрадаючись, він бризкається Вітчимовим одеколоном, який так смердить,

що Вітчим його досі не спромігся допити!

Але найгірше, що тепер Миколка щодня, мов на пожежу, поспішає до

ненависної Школи. І його не спинити. Навіть якщо догризти останні кросівки.

Найді тепер щоночі сниться багно, із якого Миколка порятував колись

песика, а він тепер нібито має рятувати Миколку...

— В-в-в-вав! — умовляє Найда. Та хлоп’як не зважає на його

застереження.

Лихе Найдине передчуття врешті справдилось.

Не варто розказувати, як і де Миколка роздобув ті злощасні Хризантеми.

Хоч наука з Конструктором не забулась, але тут хлопчик затявся, тож

виходу не було. І Найда мусив стояти «на шухері».

Ті Хризантеми смердять деревієм — бур’яном із Пустирища. Проте дуже

білі. І схожі на незнане, невідоме Найді й Миколці Свято.

Миколка вистежує Чіксу на розвилці стриженої алеї.

Підходить до Неї з Хризантемами.

«Я тебе люблю, і давай дружити!» — так він збирається казати. Бо перед

цим дуже довго, плутано і затинаючись, повторював ці слова.

—

Гр-р-р-р! — попереджає Найда.

Та хлоп’як не чує тих застережень.

Пес відходить за стовпчик. Щоб не бентежити хлопця й не сполохати

Чікси. І щоб не бачити цієї вистави. Бо йому відразу не сподобалось, як

скривились ЇЇ змащені солодким блиском уста.

—

Ану пш-ш-шов геть! Задрипанець! Приблуда бездомна! — вищить

болонка.

Невже побачила його і за стовпчиком? Найда механічно втискається в

землю і пригинає вуха.

Проте, виявляється, гукають не до Найди! Із алеї, блідий і знищений,

вилітає Миколка!

На його вмитому обличчі паленіють сліди букета. Наче від батога.

За коміром і по курточці понасипувано дуже білих пелюсток. І листя зі

смородом деревію.

—

Хто я, а хто ти! Щоб навіть дивитись у мій бік не смів, гидото! —

несамовито гукає Чікса йому вслід.

Тепер голос у Чікси гірший за голоси Товстухи, Завгоспа і всіх

Прибиральниць, разом узятих.

Миколка не зважає на Найду. Женеться кудись у безвість.

Найда стривожено поспішає за господарем. І його собаче серце

розривається від болю.

Увечері Миколка нарешті прибивається до Халабуди.

Падає ниць на мощене з ганчірок ложе.

Лежить довго і мовчки. Цілий вечір і цілу ніч.

Найда так само безмовно сидить поруч. Навіть не сміє лизнути

Миколчиної щоки або рук із обрізаними нігтями. Навіть не дозволяє собі

завити.

А ще Найда — думає.

Так само лежить Миколка цілий наступний день.

Найда думає.

юло

хати і к

Увечері хлопчик нарешті засинає, і Найда вмудряється збігати до

скри-

Миколчиного дому. Поцупити півхлібини й принести господареві.

н

Лиш десь через тиждень Миколка знов усміхається. І чухає Найду за

їлонка.

вухами своїми новими чорними півмісяцями.

їсться в

Коли ж хлопчина, позітхавши, береться пакувати підручники й навіть

пий,

ви-

ґрамудзяє в зошиті якусь домашню, пес утішено молотить хвостом.

—

Хай там як, а час, Найдо, засвітитись на уроках! Бо Училка

\

задавить! — трохи натягнуто жартує Миколка.

Найда відсміхається йому очима.

истя зі

—

Прорвемось, правда, песику? — відхиляє мішковину Халабуди,

>! — рушаючи в туманний світанок.

не-

— Вввав! — погоджується Найда. Хоч його знов уже ніхто не чує.

бираль-

ПОЄДИНОК

У Миколчиному третьому «Б» зараз буде фізкультура. Всі, хто вже встиг

озри

ва-

переодягтися (Миколці й не треба: кросівки завжди на ногах!), вибрикують на

пришкільному стадіончикові.

Найда спостерігає з-поза огорожі. Підійти не зважується. Ніздрі чітко

вловлюють запах порошку, хлорки й ганчірки: десь недалеко шастає

Прибиральниця.

Діти збились у гурток і щось одне одному доводять. Найдині вуха чітко

вловлюють якісь незрозумілі слова:

—

А в мене — колі!

—

А в мене — чау-чау!

—

А в мене — шарпей!

—

А в моєї сестри — фокстер’єр!

—

А в моїх родичів — ердельтер’єр!

Подуріли, Їй-Богу! Зовсім у тій Школі мізки позабивали!

—

А в наших сусідів — лабрадор пікінес!

—

А в наших — японський хін!

—

А мені подарують боксера!

—

А мені куплять кокер спанієля!

Ох, краще б у м’яча ганяли, ніж у такий безглуздий словесний футбол!

Найда вже хотів розвернутись і йти на свою брикетну купу. Та наступні

слова зненацька прояснили суть розмови:

—

А в моєї тітки — німецька вівчарка!

Ах он воно що-о-о!.. Собаками хваляться! Ану ж, що скаже його Миколка?

Найдине запитання мовби перехопила Катька — зубрилка, з якою хлопчик

сидить за однією партою:

— А в тебе, Миколко, хто?

— О, хай скаже, хай скаже! — зареготав хтось.

— У мене... Я той... Назви точної не знаю... Якась українська

розвідницька!..

— Ох, не сміши! — виокремився з гурту один Тип. — В тебе порода —

суміш бульдога з носорогом! Ха-ха-ха!

— Мій Найда — дуже розумної, дуже класної породи! — наїжачився

Миколка.

— Таку породу ще звуть «Абиздошка»! — засміявся другий Тип.

— Та він... Він мене від урагану врятував! Він знаєте, як бігає?!! —

Миколка затис кулаки, хоч бачив, що сила не на його боці.

Найда і собі зайняв позицію, яку Миколчин учитель фізкультури називає

«на-ста-а-арт...».

— Хе, чи не з тих він, що про них кажуть: для скаженої собаки — сто

кілометрів не крос? — домагався свого Перший Тип.

— Скажений? Це твій шарпей скажений! — не здавався й Миколка.

— Твій Найда такий самий вошивий, як і ти!

Найда згрупувався в позицію «Ува-а-ага!»...

— Що? Та мій Найда мудріший за всіх ваших кокерів-мокерів!

— Я зараз покажу «мокерів»! — Перший Тип ухопив Миколку за барки.

«М-м-м-марш!!!» — пролунало в Найдиній голові фізруковим голосом, і він

коршуном кинувся на ворога. Идеться-бо вже навіть не про його, собачу, честь

— про честь господаря!

— Ти гля, цей блохотрус уже тут як тут! — трохи злякано вигукнув

Другий Тип. — Ще візьме й покусає!

— Забери свого здихляка, бо фізрукові розкажу! — занив Перший Тип.

Ага, злякався-таки, «герой»!..

— Попросиш у нього пробачення, тоді пустить! — віддихувався від

Типового «рукостискання» Миколка. — Найдо, тримай, поки я не скажу!

Найда й не думав пускати, хоч рукав задушливо тхнув соляркою та

мастилом: видно, в Першого Типа, крім шарпея, є ще авто.

— Ну, попрошу, попрошу пробачення в твого паршивця, якщо він потім

покаже, що має клепку! — бадьорився Перший Тип: йому таки хотілося

звільнитись од «паршивцевих» зубів.

— Проси, і він покаже! — гордо наказував Миколка.

— Як його там? Згуба? Ах, Найда! Найдо, пробач! — крізь зуби вицідив