МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих

загадкових тварин.

Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.

Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й

перекидає в руках камінчики-вуглинки.

Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще

сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда

завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!

Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не

смішно.

Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим

липкучим «бабиним літом»?..

Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..

Зненацька двері в хаті різко відчиняються.

З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через

подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його

відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх

кукурудзинням.

Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається

за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож

мусить «займати чергу»!

—

Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж

Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.

—

О-о-о-ой! Живо-о-о-ота... скрутило! — озивається жалібно.

Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку пароч-

кою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.

Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..

Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із

хати вилетіли ще два гості.

Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-

таки... до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня

защібка вмить відпала.

—

Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.

Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!

Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув.

Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався

геть.

Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і

того вечора більше його не бачили.

—

Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне

той, який вилазить із туалету.

—

А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна

скорчена від болю морда.

Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою

миготіло в очах дужче, ніж від осені.

Гонки до туалету набирали обертів.

Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась

Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато

слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого

пса».

Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка

від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».

А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з

«блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.

Негайно повернутися до Халабуди! Вони гцо? Вони нічого!

Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що...

Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.

Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з

Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи

пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.

НЕВДАЛИЙ ЖАРТ

Ну, що такого Найда зробив?!

Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!

У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких

прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони

собі йшли і зовсім просто так, мимо.

Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані

яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто

тюків вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика,

якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!

А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та

шерсть — дибки! Ого-го-го, така очі видере й не покається!..

Найда позадкував: не опускатись же до бійки з якоюсь тепличною

кицькою!

Пізно! Анхвіса вмент стала схожою на велетенського білого їжака та я-а-а-

ак кинеться на Найду, та я-а-а-к уп’ється йому в голову зубами й пазурами!!!

Миколка — в крик, та за кицьку — від Найди віддирати!

Товстуха — на поріг, та до Миколки, та за чуба його!

Не встиг Найда вчепитись Товстусі за ковбасно-порошкову ногу в дуже

рожевому капці, як різко заболіло вухо і кров залила йому очі так, що він уже

нічого не бачив.

Отямився, коли вони з Миколкою нарешті вирвалися з котячої пастки-

пащі й упали на сухе листя. А Товстуха з Анхвісою на руках гепнулась на

асфальтну доріжку.

А ще чув, як Товстуха репетувала:

— А х , ви, душогубці, волоцюги, хвашисти, нещасну тваринку мучите!

Хвор- мені хвулігани! Міліції на вас нема! Об асхвальт нас виваляли! Та ще й,

хву- у-у! — Анхвісу, мою конхветочку, своєю кров’ю позаляпували!..

Товстуха ще довго кричала, збиралась «телехвонувати» батькам і

Директорові.

Та Найда з Миколкою не дослухались, бо були вже далеко.

Ай-яхайма, це ж треба так влипнути!..

Миколка приніс Найду в Халабуду і заходився промивати й замазувати

зеленкою Найдині рани.

Хоч Найда ще два дні й почувався, як побитий собака (ні, це ж треба, га?!),

та вже за два дні всі подряпини і загоїлись на ньому, «як на собаці».

Лише кінчика правого Найдиного вуха пес із Миколкою відтоді так і не

дорахувались. Що ж, могло бути й гірше!

Але за що, питається, за що??? От і вір після цього котам і жінкам!.. Хто ж

знав, що в них немає почуття гумору?

Отак два дні Найда з Миколкою відбували, так би мовити, процес

реабілітації.

Іще днів десять майже не висовувались із Халабуди: ану ж Товстуха

додзвонилась — ні, не до батьків, бо Вітчим уже давно обміняв телефонного

апарата на сулію самогонки, — до Директора?

Днів ще з п’ятнадцять не могли спокійно дивитись на тіток, надто ж —

товстих. І — на котів, особливо білих.

А обідати й підвечіркувати під Товстушин будиночок не ходили після того

аж цілих три тижні.

ЗНАХІДКА

Розімлівши на останньому осінньому сонці, Найда раптом прокидається.

Його ніздрі вловлюють якийсь дивний запах. Начебто Дівчинки, чий

Конструктор колись так невдало трапився на Миколчиному шляху. Але наче й

не зовсім Дівчинки. Може, котячий? Атож-атож, щось таке!

Бр-р-р, буде він забивати якимись котами цей розкішний день!

Найда стріпнув покаліченим вухом. Хотів знову заснути, але не виходило.