Andriy - Unknown

В краю улюблених казок, вчарована до сну,

Не бійся і не вір, що вовчик-панібрат

В овечій білій шапочці стрибне, о моя люба, моя люба,

Зі свого лігвища у росянистім листі,

Щоб серденьком твоїм поласувати в самотній хатці в стомленому лісі.

На мить запала тиша, а Матильда, яка ніколи ще не чула, як декламують поезію видатних поетів-романтиків, була глибоко зворушена.

— Це наче музика, — прошепотіла вона.

— Це і є музика, — сказала міс Гані. А тоді, ніби знічена тим, що розкрила таку потаємну частку самої себе, швиденько відчинила хвіртку й пішла по стежці. Матильда завагалася. Її тепер трохи налякало це місце. Воно здавалося таким нереальним, віддаленим і фантастичним, наче ілюстрація до казок братів Ґрім чи Ганса Андерсена. Це була хатинка, де жили Гензель і Ґретель з бідним дроворубом, і де мешкала бабуся Червоної Шапочки, а ще це була хатинка семи гномів, і трьох ведмедів, і всіх-усіх інших. Це все було наче з казки.

— Ходімо, — покликала міс Гані, й Матильда подалася стежкою вслід за нею.

Зелена фарба на вхідних дверях полущилася. Замкової щілини ніде не було видно. Міс Гані просто підняла защіпку, штовхнула двері й зайшла. І хоч вона не була висока на зріст, їй довелося низько нагинатися, переступаючи поріг. Матильда ступила за нею й опинилася мовби в тунелі, темному й вузькому.

— Зайди на кухню, допоможеш мені заварити чаю, — запропонувала міс Гані, звернувши з тунелю в кухоньку — якщо її так можна було назвати. Це була кімнатка, не більша за шафу для одягу, з єдиним крихітним віконечком, під яким стирчала раковина без крану для води. До іншої стіни була причеплена полиця, мабуть, для готування їжі, а над нею висів невеличкий мисник. На полиці стояв примус, каструлька та півпляшки молока. Примус — це маленька переносна плитка, в яку заливають гас, а тоді зверху запалюють і постійно підкачують, щоб не згасало полум’я.

— Можеш принести трохи води, поки я запалю примус, — сказала міс Гані. — Криниця за хатою. Візьми відерце. Он воно. У криниці побачиш мотузку. Причепи до неї відерце й опусти вниз, тільки дивися, сама туди не впади.

Матильда, остаточно вже збентежена, взяла відерце й вийшла з ним за хату. Над криницею нависав маленький дерев’яний дашок і ще там була корба, з якої звисала в темний бездонний отвір мотузка. Матильда витягла мотузку й начепила на гачок відерце. Тоді опустила його вниз. Почувся плюскіт, а мотузка ослабла. Матильда покрутила корбу, витягла відерце нагору і — о диво! — там була вода.

— Цього вистачить? — запитала вона, заносячи відро в хату.

— Може бути, — відповіла міс Гані. — Ти, здається, ще ніколи цього не робила?

— Ніколи, — зізналася Матильда. — Це цікаво. А як ви набираєте воду для ванни?

— Я не купаюсь у ванні, — відповіла міс Гані. — Я миюся стоячи. Беру повне відро води, грію на примусі, а тоді роздягаюся й обливаюся.

— Ви справді так робите? — здивувалася Матильда.

— Звичайно, — ствердила міс Гані. — Донедавна так купалися всі незаможні люди в Англії. Вони, до речі, навіть примуса не мали. Мусили гріти воду на печі.

— А ви, міс Гані, теж незаможна?

— Так, — зізналася міс Гані. — Я дуже бідна. Це гарний примус, правда?

З примуса з ревом шугало потужне синє полум’я, а вода в каструльці вже починала булькотіти. Міс Гані дістала з мисника чайничок для заварки й кинула туди дрібку чайного листя. Ще вийняла половину сірої хлібинки. Відрізала дві тонесенькі скибочки, взяла ножем з пластикової коробки маргарину й намастила на хліб.

«Маргарин, — подумала Матильда. — Та вона й справді бідує».

Міс Гані знайшла тацю й поставила на неї дві чашки, чайничок, півпляшки молока й тарілочку з двома скибками хліба.

— На жаль, цукру нема, — вибачилася вона. — Я його не вживаю.

— Не страшно, — заспокоїла її Матильда. Їй вистачало мудрості усвідомлювати всю делікатність ситуації, й вона дуже старалася, щоб не образити вчительку бодай словечком.

— Ходімо у вітальню, — сказала міс Гані, взяла тацю й понесла з кухні маленьким темним переходом до головної кімнати. Матильда пішла за нею, але завмерла на порозі так званої вітальні, ошелешено роздивляючись на всі боки. Кімната була малесенька, квадратна й гола, як тюремна камера. Бліде денне світло потрапляло сюди крізь єдине крихітне віконечко без фіранок. В усій кімнаті тільки й було, що два перевернуті догори дном дерев’яні ящики, що слугували стільцями, і третій ящик поміж ними замість стола. Оце й усе. Ні картин на стінах, ні килима на підлозі, тільки грубі нетесані дерев’яні дошки з великими щілинами, де збирався порох і бруд. Стеля нависала так низько, що Матильда легко могла підстрибнути й торкнутися її кінчиками пальців. Стіни були білі, хоч це, здається, й не була нормальна біла фарба. Матильда потерла стіну долонею, і шкіра стала біла від якогось порошку. Це було вапно, дешевий розчин якого використовують для побілки хлівів, стаєнь та курників.

Матильда була приголомшена. Невже тут мешкає її ошатна й елегантно вбрана шкільна вчителька? І це сюди вона вертається щодня після роботи? Просто неймовірно. З чим це все пов’язано? Щось тут не так.

Міс Гані поставила тацю на перевернутий ящик.

— Сідай, дитино, сідай, — запросила вона, — вип’ємо гарячого чаю. Пригощайся хлібом. Обидві скибочки для тебе. Я, повертаючись додому, не їм. Так наїдаюся за обідом у школі, що вистачає аж до ранку.

Матильда обережно сіла на ящик, з чемності взяла скибочку хліба з маргарином і почала їсти. Вдома вона б ласувала грінкою з маслом і полуничним варенням, та ще, мабуть, і з печивом на додачу. Але тут їй чомусь значно більше смакував звичайний хліб. Ця хатинка зберігала таємницю, велику таємницю, у цьому можна було не сумніватися, й Матильда прагнула знати, яку саме.

Міс Гані розлила чай у чашки й додала в кожну трошечки молока. Її, здавалося, анітрохи не турбувало те, що вона сидить на перевернутому ящику в абсолютно голій кімнаті, а чашку, з якої п’є чай, ставить собі прямо на коліна.

— Знаєш, — сказала вона, — я увесь час думаю про те, що ти вчинила зі склянкою. Ти володієш надзвичайною силою, ти це розумієш?

— Так, міс Гані, розумію, — відповіла Матильда, жуючи хліб з маргарином.

— Наскільки мені відомо, — вела далі міс Гані, — ще нікому в світі не вдавалося зрушити з місця якийсь предмет, не торкнувшись його, не дмухнувши на нього чи не скориставшись чиєюсь допомогою.