Andriy - Unknown

Роальд Дал «Матильда»

«Матильда» — найпопулярніша книга Роальда Дала, одного з літературних батьків Джоан Ролінґ — авторки «Гаррі Поттера»...

Матильда — геніальна дитина, проте її родичі так не вважають. Для них вона — зайвий клопіт, головний біль. І Матильда вирішує перевиховати своїх обмежених і зациклених на собі родичів, а заодно й жахливу директорку школи пані Транчбул...

1988 року «Матильду» було визнано найкращою книжкою для дітей.

Автор: Роальд Дал

Переклад: з англійської Віктора Морозова

за редакцією О. Негребецького та І. Малковича

Обкладинка: Євгенія Гапчинська

Ілюстрації: Квентін Блейк

Вікова група: для старших дошкільнят та молодших школярів

Інформація про паперовий варіант книги:

Тип видання: тверда ґлянцева палітурка, чорно-білі ілюстрації

Формат: 130×200 мм

Кількість сторінок: 272

Рекомендована ціна: 30 грн.

У продажу: з 2006 року

ISBN: 978-966-7047-64-1

Офіційний сайт: http://ababahalamaha.com.ua/

Цифрування © Bushidoдля сайту Hurtom.com, 2013

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2006

ababahalamaha.com.ua

Матильда — геніальна дитина, проте її родичі так не вважають.

Для них вона — зайвий клопіт, головний біль.

І Матильда вирішує перевиховати своїх обмежених і зациклених на собі родичів, а заодно й жахливу директорку школи пані Транчбул... 1988 року «Матильду» було визнано найкращою в світі дитячою книжкою.

Але ж і кумедні ті мами й татусі. Їхнє дитя часом нагадує найогидніший пухир, а для них воно — чудове-пречудове.

З деякими батьками буває ще й гірше. Обожнювання їх засліплює і вони вмудряються самі себе переконати, ніби їхня дитина має всі риси генія.

Утім, нема в цьому нічого поганого. Просто так влаштовано цей світ. Одначе, коли батьки починають розповідати про блискучі здібності своїх виплодків нам, ми репетуємо:

— Несіть тазик! Нас зараз знудить!

Шкільні вчителі неабияк страждають, вислуховуючи патякання гордих батьків, та все ж їм переважно вдається помститися, коли наприкінці навчального року вони заповнюють табелі успішності й пишуть характеристики. Якби я був учителем, то дав би добрячого чосу діточкам отих захоплених батьків. «Ваш син Максиміліан, — написав би я, — невдаха з невдах. Сподіваюся, що ви маєте якийсь родинний бізнес, куди зможете його прилаштувати після закінчення школи, бо деінде він чорта лисого знайде, а не роботу». А якби я мав того дня ліричний настрій, то написав би таке: «Цікаво знати, що в коників-стрибунців органи слуху розташовані збоку на черевцях. А от у вашої дочки Ванесси, судячи з її цьогорічних здобутків, органи слуху відсутні взагалі».

Можливо, я ще глибше занурився б у природознавство й додав би: «Так звана періодична цикада проводить під землею шість років у коконі личинки, а тоді не більше шести днів радіє сонцю й повітрю як вільна істота. Ваш син Вільфред ось уже шість років існує в цій школі як личинка, а ми й далі чекаємо, коли ж він нарешті вилізе з кокона». Якесь надміру бридке дівчисько могло б так мені допекти, що я видав би таке: «Фіона нагадує своєю крижаною вродою айсберг, от тільки на відміну від айсберга у неї під поверхнею нема анічогісінько». Гадаю, що я з насолодою складав би наприкінці навчального року характеристики на всіх негідників з мого класу. Та годі з цим. Треба оповідати далі.

Часом трапляються батьки, які мають цілком протилежну позицію, не виявляючи й найменшого інтересу до власних дітей, і ці батьки, звичайно, набагато гірші за тих, захоплених. Саме такими батьками були містер і місіс Вормвуди. Вони мали сина Майкла та дочку Матильду, і була вона для цих батьків нічим не краща за струп. Зі струпом треба миритися, поки надійде час, коли його можна віддерти й викинути. Містер і місіс Вормвуди тільки й чекали того часу, коли нарешті зможуть віддерти й викинути дочку, бажано в інший округ, або ще й далі.

Погано, коли батьки ставляться до звичайних дітей, немов до струпів чи мозолів, але набагато гірше, коли це надзвичайна дитина, тобто чутлива й розумна. Матильда мала обидві ці риси, але насамперед мала блискучий розум.

Він був такий гострий, а вона так швидко вчилася, що цей її дар мав бути очевидний навіть для найтупіших батьків. Але містер і місіс Вормвуди були такі дурні, такі зациклені на дріб’язках свого примітивного існування, що не помічали у своїй дочці нічогісінько незвичного. Правду кажучи, я сумніваюся, що вони помітили б, якби вона приповзла додому зі зламаною ногою.

Матильдин брат Майкл був абсолютно нормальний хлопець, а от сестра, як я казав, була така, що аж очі на лоба лізли. Уже в півтора року вона чудово розмовляла й знала стільки слів, як і більшість дорослих. Проте батьки з цього не лише не раділи, а ще й обзивали її базікалом, постійно дорікали й казали, що маленькі дівчатка, бачте, повинні сидіти тихенько, як мишка.

Коли їй виповнилося три роки, Матильда сама навчилася читати, розглядаючи газети й журнали, розкидані по хаті. У чотири роки вона вже читала легко й швидко, то ж їй, звичайно, захотілося книжок. Єдина книжка в усьому цьому великорозумному домі називалася «Куховарство». Книжка належала матері. Коли дівчинка перечитала її від палітурки до палітурки й вивчила напам’ять усі рецепти, то вирішила, що хоче чогось цікавішого.

— Тату, — запитала вона, — а чи не міг би ти мені купити книжку?

— Книжку? — перепитав він. — Навіщо тобі якась дурнувата книжка?