Andriy - Unknown

— Я так і зроблю.

— Ти знаєш, — запитала пані Фелпс, — що бібліотечні книги можна брати додому?

— Я не знала, — здивувалася Матильда. — І мені так можна?

— Авжеж, — підтвердила пані Фелпс. — Як вибереш собі книжку, то принеси мені, щоб я записала — і вона твоя на два тижні. Якщо забажаєш, можеш узяти не одну книжку, а більше.

Відтоді Матильда відвідувала бібліотеку лише раз на тиждень, щоб узяти нові книжки й повернути старі. Її маленька кімнатка перетворилася тепер на читальню, де вона сиділа вечорами й читала, тримаючи нерідко біля себе чашку гарячого шоколаду. Вона ще була дуже маленька й не діставала до різних речей на кухні, тому приносила знадвору з сарайчика невеличкий ящик, на який ставала, щоб дістати те, що хоче. Найчастіше вона готувала собі гарячий шоколад, підігріваючи молоко на плиті в риночці, перш ніж його розмішати. Часом робила собі бульйон або какао. Було так приємно брати з собою в кімнату гарячий напій, ставити біля себе, а тоді сідати й читати вечорами в тихому й порожньому будинку. Книжки переносили її в нові світи, знайомлячи з дивовижними людьми, життя в яких було надзвичайно цікаве. Вона плавала на старовинних вітрильниках з Джозефом Конрадом. Вирушала в Африку з Ернестом Гемінґвеєм та в Індію з Редьярдом Кіплінґом. Мандрувала довкола світу, не покидаючи своєї маленької кімнатки в звичайнісінькому англійському селі.

Матильдині батьки мали доволі гарний будинок, де нагорі були три кімнати, а внизу їдальня, вітальня й кухня. Матильдин тато продавав поїжджені автомобілі, і справи в нього йшли цілком непогано.

— Тирса, — гордо повторював він, — це чи не найбільший секрет мого успіху. І вона мені нічого не коштує. Дістаю її задурно з тартака.

— А навіщо вона тобі? — якось поцікавилася Матильда.

— Ха! — скривився батько. — Так тобі й скажи.

— Я не розумію, татку, як може тирса допомогти тобі продавати старі машини.

— Це тому, що ти мала й дурна, — глузливо сказав батько. Його розмова ніколи не відрізнялася делікатністю, але Матильда до цього звикла. І ще вона знала, що він хвалько, тому безцеремонно його під’юджувала.

— Ти такий розумний, ти зумів скористатися тим, що нічого не коштує, — сказала вона. — Якби ж я так могла.

— Та де тобі, — скривився батько. — Ти дуже тупа. А ось Майкові я розповім, бо він же колись долучиться до мого бізнесу.

Не звертаючи уваги на Матильду, він повернувся до сина й сказав:

— Я люблю купувати машини в тих дурнів, які так різко перемикають швидкості, що там усе зношується й страшенно тарахкоче. Беру таку машину запівдарма. А потім тільки змішую оливу в коробці передач з тирсою, й вона працює, як лялечка.

— І скільки вона так працюватиме, поки знову затарахкоче? — поцікавилася Матильда.

— Доки покупець від’їде якнайдалі, — вишкірився батько. — Кілометрів на сто.

— Татку, але ж це нечесно, — обурилася Матильда. — Це шахрайство.

— Чесно ніколи не розбагатієш, — відповів батько. — Клієнти для того і є, щоб їх дурити.

Містер Вормвуд був щуроподібним коротуном зі щурячими вусиками, з-під яких стирчали зуби. Він любив носити яскраві картаті піджаки з жовтими або салатовими краватками.

— А ось візьміть, скажімо, кілометраж, — вів далі він. — Той, хто купує вживану машину, насамперед хоче знати, скільки вона проїхала кілометрів. Згоден?

— Згоден, — погодився син.

— Отож я купую стару таратайку, на спідометрі в якої понад двісті тисяч кілометрів. Дістаю її запівдарма. Але ж ніхто її в мене не купить з таким кілометражем, правда? А зараз не можна просто зняти спідометр і підкрутити на ньому цифри, як це робилося років десять тому. Там так усе зафіксували, що нічого не зробиш — хіба що ти годинникар абощо. То що я маю робити? Добре помізкувати, хлопче, от що.

— Як це? — здивувався Майкл. Він, здається, успадкував батькову любов до шахрування.

— Сідаю й міркую, як можна перетворити показники кілометражу з двохсот тисяч на десять, не розбираючи спідометра? Ну, таке можна було б зробити, якби дуже довго їхати заднім ходом. Цифри тоді зменшувалися б, правда? Але хто ж це їхатиме машиною задом наперед багато тисяч кілометрів? Це ж неможливо!

— Неможливо, — погодився малий Майкл.

— Отож я чухаю потилицю, — сказав батько. — Сушу голову. Маючи таку добру голову, як у мене, гріх нею не користуватися. І раптом мені стріляє відповідь. Я це відчув миттю, повір, точнісінько, як той розумник, що винайшов пеніцилін. «Еврика!, — вигукнув я. — Знайшов!»

— І що ти, тату, зробив? — запитав син.

— Спідометр, — пояснив батько, — працює від тросика, з’єднаного з переднім колесом. Отож я насамперед від’єдную той тросик від колеса. Тоді беру швидкісний електродриль і під’єдную його до тросика таким чином, що коли дриль обертається, то крутить кабель назад . Розумієш? Стежиш за ходом думки?

— Так, тату, — відповів малий Майкл.

— Ці дрилі крутяться з шаленою швидкістю, — вів далі батько, — тож коли я його запускаю, то цифри на спідометрі зменшуються у фантастичному темпі. Завдяки швидкісному електродрилю я за кілька хвилин позбуваюся п’ятдесяти тисяч кілометрів. А як усе закінчую, то машина має пробіг усього десять тисяч кілометрів і її вже можна продавати. «Майже новенька, — кажу клієнтові. — Проїхала якихось десять тисяч. Належала одній старенькій пані, що тільки раз на тиждень їздила нею до крамниці».

— Ти справді можеш зменшити кілометраж електродрилем? — перепитав малий Майкл.

— Я ділюся з тобою професійними таємницями, — попередив батько. — Тому, дивись, нікому не розпатякай. Ти ж не хочеш, щоб мене запроторили в тюрягу?

— Жодній душі не скажу, — пообіцяв хлопець. — І багато машин ти так «відремонтував», тату?

— Кожнісіньке авто, з яким я маю справу, проходить цю обробку, — зізнався батько. — Кілометраж завжди доводжу до десяти тисяч або й менше, і лише тоді пропоную машину на продаж. І я це винайшов сам, — гордо додав він. — Заробив на цьому море грошей.

Матильда, яка уважно все слухала, сказала:

— Тату, це ще гірше, ніж та тирса. Це неподобство. Ти обманюєш людей, які тобі довіряють.

— Якщо не подобається, то не їж тоді в цій хаті харчів, — обурився батько. — Їх купували за ці гроші.

— Це брудні гроші, — обурилася й Матильда. — Я їх ненавиджу.

На батькових щоках виступили дві червоні плямки.

— Та хто ти така, — крикнув він, — архієпископ Кентерберійський чи хто, щоб читати мені проповіді про чесність? Мала дурна нахабо, ти ж найменшої гадки не маєш, про що йдеться!