Іван Ковтун - Азіатський аероліт

І швайцар гордо посміхався - певний того, що сказав більшовикові приємну звістку, а до того ж він зовсім не таким уявляв собі заокеанських страшних людей.

І дійсно, не встиг Марич переодягтися після ванни, як біля дверей почувся настирливий стук.

У кімнату не ввійшла, а пролізла довгаста людина з русявою ріденькою борідкою й, ніби балансуючи на хисткій дошці, наблизилася до Марича.

Згинаючи гнучкий корпус, схиливши підхалимно голову вбік, людина оскалила рідкі зуби й карамельна посмішка скривила їй рота.

- Кореспондент - «Голос Емігранта», - заговорив, не пускаючи з губ посмішки, швидко й підлабузливо чистою російською мовою. - Гадаю, громадянинові Маричу знайома ця назва? Два слова для газети не відмовте? Бачу, шановний громадянин Марич здивований, що я говорю російською мовою? - Людина ще ширше оскалила зуби й ще дужчим каскадом слів почала бомбардувати Марича. - Блудний син своєї батьківщини, хе-хе-хе, нічого не поробиш. Я відверто, без каяття - воля судьби! Ми помилилися - хоч не в усьому, й тому мусимо нести, так би мовити, кару. Цілком відверто - тяжко іноді, надзвичайно тяжко, особливо при зустрічі з земляками.

Випускаючи з незвичайною швидкістю слова, людина з борідкою нишпорила невеличкими поросячими очицями по покоях, нотуючи щось у книжці, то наводячи апарат на ошелешеного простого Марича, що в думці посилав репортера під три чорти.

- У нашій газеті ви не зустрінете й краплі безсилої злости, наша мета - правдиво інформувати еміграцію про свою далеку батьківщину, - патякав репортер, націлюючись об’єктивом на Марича. - Ось так - трішки вбік очі. От так! Звичайно, ми маємо окрему свою думку щодо шляхів розвитку нашої батьківщини, бо гадаємо, що й ми маємо право мати з приводу цього свою думку. Ще трішечки, вбік - ось так! Пробачте хочу й профіль. Дякую.

Балакун замовк на хвилину, поставив апарат на стіл і, витягши блокнота, знов посипав запитання.

- Два слова про Азіятський Аероліт. Що ви? Ну, невже нічого не можете ще сказати. Ні, ви шуткуєте! Не повірю. Невже наша газета не зможе дати вашої розмови? Я ж чекав вас три дні - наша газета хотіла якнайповніше висвітлити цю подію на своїх сторінках. Ви безжальні!

- Ну що ж я маю вам сказати - коли я ще сам не поінформований як слід, - безпорадно вдесяте відповів Марич і, щоб одв’язатися від упертої нахаби, роздратовано додав. - Я лише одержав повідомлення, й то особистого характеру, - й Марич кивнув рукою на лист професора Горського, що лежав на столі під пресом.

Репортер швидко скосив очі на лист і знов настирливо почав благати:

- Я не можу навіть припустити, що наша газета, яка інформує всі культурні сили еміграції, підкреслюю - культурні й не ворожі Радсоюзові - не матиме вашої розмови. Ніяк не можу припустити, ви, пробачте, хоч уривки з листа дайте.

Маричеві сил вже не було терпіти й він, кленучи в думці «довгов’язу глисту», розгорнув лист і прочитав те місце, де професор Горський розповідав про розмір аероліту.

Репортер, по-качиному, одним оком слідкував за своїм олівцем, другим дивився на лист Марича, й коли той скінчив читати й поклав лист на стіл, знов закатав цілу промову про свою газету, про вдячність з боку читачів, увесь час підкреслюючи, що говорить і щиро і відверто. Наостанку він попрохав Марича (вискаливши зуби й перепрохавши) на середину кімнати, сам став задом до столу й знов почав цілитись об’єктивом. Націлившись простяг руку до касет, що поклав на стіл, швидко й непомітно схопив з касетою лист професора Горського. Мить - і конверт опинився в камері апарату.

Лише згодом, надвечір, Марич помітив, що лист зі столу зник.

Згадав звичаї закордонних репортерів, стис кулаки й подумав: «Украла, мерзота. І я йолоп гарний - в шию треба було падлюку!»

Не встиг ото подумати, як знову стук у двері. Роздратовано вигукнув:

- Увійдіть!

Несподівано з щілини дверей виткнулася голова репортера з гидотною, зарані виготованою посмішкою.

- Пробачте, сто раз пробачте! Ви, звичайно, могли все подумати, я так турбувався! Ідіотський випадок - з касетами згріб і вашого листа, я летів, як сто тисяч чортів, кленучи себе. Йолопська заклопотаність призвела до цього.

Марич з огидою узяв листа. Кипів увесь злістю й ледве стримував себе, щоб з насолодою не зацідити в оскалену фізіономію.

«Не бреши ж, падлюко, украв же нарочито, тридцять копій зробив і, мабуть, уже пустив у друк. Йди ж швидше, гидото, не дратуй», - думав, люто випроваджуючи очима довгасту постать.

* *

*

О 9 годині вечора на 9 авеню, біля рудого семиповерхового будинку зупинився потертий брунатного кольору таксомотор.

Високий пасажир у темному осінньому пальті (фетровий крислатий бриль ховав у тінь горішню частину обличчя) швиденько віддав гроші шоферові й легким кроком рушив до воріт, що чорніли напроти глибоким тунелем. Хутко перейшов глибоке квадратове подвір’я, налляте каламутним осіннім мороком, і твердо, впевненою ходою, попростував до крайнього під’їзду.

Нетерпляче стрибаючи через дві ступіні вогких цементових східців, не більш, як за три хвилини опинився на третьому поверсі, перед дверима на невеличкій площинці і, відсапнувшись, гидливо сплюнув убік (невеличка площадка вилучала силу-силенну непристойних ароматів); помацки знайшов дзвоника й тричі потис пучкою слизький ґудзик.

За якусь хвилину двері одчинив знайомий уже читачеві репортер з рудою борідкою. Він по звичці оскалив зуби, але тепер в його солоденьких словах і посмішці бриніли нотки остраху й боязке чекання, мовляв, а що скаже на це гість?

- Яка точність, пане Ерґе, рівно дев’ять, - посипав він компліменти суворому інженеру. - Я певен, що ваша професія, яка не переносить неточностей, впливає на ваше повсякденне життя, цього якраз про себе не можу сказати.

- Дуже шкода, - нетерпляче перебив його Ерґе.

Йому, очевидячки, не до смаку були ці дешевенькі компліменти, й оминувши довгов’язого, він пішов, як вдома, вздовж коридору. Репортера охолодив суворий тон гостя, й він мовчки почимчикував услід.

У невеличкій, не в міру довгій кімнатці з дешевенькими меблями Ерґе вийняв руки з кишені, зняв бриля й спокійно струснув краплі дощу. Господар кімнати мовчки й боязко слідкував за кожним рухом гостя. Струснувши краплі, інженер знов одяг бриля й тоді тільки перевів погляд на репортера. Підійшов ближче й тихо спитав:

- Ну?

Довгов’язий ледь-ледь вишкірив зуби.

- Є. - У поросячих його очах кувікала радість.

- Що, й путнє?

- О, пане Ерґе, я й сам не вірю своєму успіхові - гарантую сто доларів, ви не повірите. Ось дивіться, що маю.

Ерґе взяв до рук чотири фотографії (збільшені) листа Горського й стурбовано, знижуючи голос, запитав:

- Украли?

Репортер побідно посміхнувся й нахабливо відповів: