Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Увесь Петербург говорив тоді про цю подію, а один ліберальний журнальчик присвятив навіть цілу статтю цій події, де солодко й патетично співав дитирамби «великим російським жінкам» і порівнював Реґіну Войтоловську з княгинею Трубецькою.

Коли студент-засланець Віктор Марич довідався про намір дівчини, він ледве не збожеволів з радости.

У тихій вогкій приїсковій церковці, з темними й страшними бородатими святими, кудлатий батюшка за дозволом губернатора обвінчав молоду пару. Тихо горіли дві свічки в руках молодих, капаючи бурштиновими восковими слізьми на сиру, холодну підлогу, а кроки молодих і шаферів лунко відбивалися десь за темним вівтарем. Молодий, високий, широкий у плечах студент з добрими прекрасними сірими очима незграбно держав ніжну ручку стрункої, змученої дорогою, молодої й ніяково посміхався щасливою посмішкою - йому, звичайно, не вірилося, що це не сон. З церкви Реґіна Войтоловська вийшла Реґіною Марич.

Потяглися дні надзвичайно схожі один на один, і мешканці невеликої заїмки - за три кілометри від центрального приїска - могли за тиждень наперед змалювати до найменших подробиць майбутній день. І, здавалося, цьому не буде кінця й краю. І тоді Ґіна відчула повнотою, що таке жах і злякалася сама себе й свого вчинку. Вперше за два роки заворушилися важкі сумніви, від них не рятувало й кохання Віктора, його лагідна вдача, турботи й самопожертви. А одного вечора, коли над тайгою бушувала люта пурга, а повітря насичилось страшним стогоном хуги, й здавалося, що навкруги безмежно, безкрай простяглася лячна порожнеча, жах присунувся ближче й охопив усе тіло, заповнив розум, усмоктався в кров.

В дитинстві старенька няня розповідала жахну історію про те, як в одному селі живу жінку поклали в труну й закопали. І страшно було уявити стан і почуття тої живцем похованої людини. Тоді ж прийшло до думки оповідання няньки. Образ домовини став перед очі. Де вихід? Де край? Нема краю! Нема рятунку! Хотілося дико скрикнути й кинутися з хатини стрімголов у тайгу, у хуртовину. І скрикнула б, і вибігла б, коли б стук у двері не протверезив і не врівноважив розум.

У хату просилися заблукалі дослідники з сусідніх приїсків.

Так Ґіна Марич зустрілася з інженером Ерґе, що працював на приїсках американського концесіонера Ляйстерда.

І Марич глибоко помилявся, коли ніяк не міг розгадати дивну поведінку своєї дружини, гадаючи, що вона нерозгадна. Він забував, що їх породила не одна класа.

* *

*

Відтинок часу від одруження з Ерґе й до еміграції в Нью-Йорк в пам’яті Ґіни лишився туманним, невиразним спогадом - так напружено мчали дні, кінематографічно, напористо змінялися події на протязі короткого часу, що для неї важко було вловити, осмислити свідомо всі громадські зміни й процеси, що відбулися в Сибіру.

Ляйстерд не хотів розлучатися з Ерґе, й запропонував їхати до себе в Америку. Ерґе не згодився покидати підприємства, гадаючи, що вихори повстань швидко вщухнуть, і, випровадивши до Америки розгублену вкрай Ґіну, лишився в Сибіру.

Прибув Ерґе до Америки не скоро (всі були певні, що його немає вже на світі), аж через три роки, коли рештки банд і генеральських армій було розгромлено й розвіяно регулярними частинами Червоної Армії. Що робив Ерґе в цей час - невідомо. Він лише приніс Ляйстерду підтвердження, що його концесії й майно націоналізовано й повернути їх марна надія.

За час розлуки багато змін у житті зазнала й Ґіна - Ерґе застав її вже визначною співачкою. Такій блискучій кар’єрі допомогли чистий і добре поставлений голос (Ґіна ще в Петербурзі брала лекції у знаменитого професора), уперта праця й гроші містера Ляйстерда. Преса на диво (гроші як відомо, творять чудеса) прихильно зустріла виступи Реґіни Марич, переказуючи більше її автобіографію - трохи правдиву, трохи вигадану, часто вміщала портрети, й Ґіна за якихось три роки стала прем’єршею визначних найаристократичніших мюзик-голів Нью-Йорку.

Зустріч з Ерґе була холодна, але пристойна, й вони, якось сами того не помічаючи, знов стали подружжям. Основним чинником, що тримав їх одне біля одного, було дороге ліжко з червоного важкого дерева.

...Стрічка спогадів увірвалася на сьогоднішні дні. Ґіна лежала нерухомо, без думок. Згодом відчула, як млосна туга лягла на груди й стиснула все тіло важкими обіймами.

З глибокої темряви виринув образ незграбної людини з сірими хорошими очима й тихо прямував до ліжка. Ґіна звела руки й заклала за голову, й ніжно, пошепки сказала до темряви:

- Милий, хороший.

З очей по щоках поповзли два гарячих струмочки, й груди конвульсійно схитнулися.

Десь за дверима почулися кроки - впізнала Ерґе. Миттю підвелася з ліжка й навшпиньках пішла до дверей, замкнула, повернулася до ліжка й стала напружено чекати знайомого стуку в двері.

Кроки пролунали зовсім близько дверей, але згодом стихли десь далі, - догадалася, що Ерґе повернув до себе в кабінет.

* *

*

Ерґе механічно включив світло, підсунув ближче до столу зручне крісло й безпорадно застиг. У чорних блискучих чоловічках вперто зав’язла настирлива думка:

«Не може бути - чорт подери - збожеволіти можна».

Простяг руку до пукатого глобусу - повернув навколо вісі й зупинив погляд на Сибіру. Очі зустріли знайомі назви - Вілюйське, Бобайло, Алдан, Лена, Підкаменна Тунгуска, Якутське...

Чорні застиглі чоловічки блиснули враз задьористим вогником.

- Невже правда? - проказав сам до себе з якоюсь хвильною, а разом і запальною тривогою.

Потім вираз тривоги змінила зосередженість і недовірлива суворість. Інженер нахилився до коробків столу, відімкнув середній і обережно витяг звідти охайну товсту папку з пергамену.

Надзвичайно поважно, навіть з якоюсь опаскою, як дослідник, що перевіряє новий дослід - розгорнув її і почав листати пожовклі листи з написами, невеличкі мапи, накреслені від руки, неясні сірі фотографії дивного могутнього буреламу й голих гір.

Ще дістав з шухлядки невеличку скриньку і витяг звідти кілька блідо-сірих шматочків металу - дуже схожого на платину.

І чим далі розглядав Ерґе ці дивні документи, що стосувалися, очевидно, одної події, міцна тривога сильніше непокоїла його.

Як зібрав знов все докупи й знов обережно поклав на свої місця папку й скриньку - нервово пройшовся, спинився на мить біля вікна, звів нервово дужі плечі (ознака непокою й роздратованости), Ерґе знов сів у крісло, цілком віддавши себе на волю тривожних думок.

В цей дивний вечір і Ерґе мусів пригадати (хоч як він цього не любив і ненавидів) - своє неповоротне минуле.

Який скаженючий гураґан промчав! Які руїни лишив після себе! Не віриться... Які широчезні перспективи креслив собі інженер Ерґе - від почуття своєї сили і віри в себе - легко навіть і приємно туманило в голові.