Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Марич протовпився у кінець зали, до головного виходу й зупинився під колонами. Він і сьогодні не міг осилити себе і, йдучи на лекцію Ерґе, ніс у собі приховану боязку думку - побачити Ґіну.

Зала хутко спорожніла й Марич, окинувши востаннє зором авдиторію, ступив уперед до виходу, але відразу став розгублено на місці - назустріч йому з-за протилежних масивних колон виринула чорна постать інженера Ерґе.

Той зацікавлено поглянув на самотню постать і вже було пройшов далі, як і собі несподівано став нерухомо на місці й звів докупи чорні ламані брови - потужна думка з’явилася в його очах. Швидко обоє глянули в вічі один одному й тоді враз в очах Ерґе зникла напруга й куточки сухих губ погострішали. Марич зблід, бо бачив, що Ерґе впізнав його.

Коротку мить обоє стояли нерухомо, кожен силкуючись знайти вихід з цього випадкового, але неприємного становища. Перший знайшов вихід Ерґе і такий, на якого Марич менш всього сподівався.

Інженер мило усміхнувся й простяг до Марича руку:

- Якщо не помиляюсь, пан Марич?

Той механічно, як загіпнотизований незграбно простяг назустріч свою й, розгублено, червоніючи, відказав:

- Ви не помилились.

За хвилину Марич незчувся, як опинився в фойє, тупцюючи поруч з Ерґе, що посміхаючись вклонявся на всі боки своїм знайомим, вів його до вільного столика.

У фойє перед Ерґе всі чемно розступалися, даючи дорогу, й Марич болісно відчував, що його незграбну фігуру зараз з цікавістю розглядають сотні очей. І найдосадніше було за себе й за свою дурну до неможливости поведінку. Це ж, мабуть, прилизаний специк-емігрант йде і в думці щиро потішається з його глупоти. Але що робити? Піти зараз геть убік - незручно, наговорити грубости - недотепно та й взагалі грубо, хіба ще більше завести себе в дурне становище. Е, чорт побери, отак угрузнути!

З отакими думками, невдало й невпопад відповідаючи на рясні й чемні запитання Ерґе, Марич опинився біля стільця, що ввічливо запропонував інженер.

Розпитуючи про СРСР, Ерґе суворо, по-діловому, запитав:

- Пробачте, коли не таємниця, мета вашого приїзду до Америки - наукова командировка? Я чув, що в СРСР зараз створено прекрасні умови для молодих наукових робітників.

- Так, - суворо буркнув Марич і сам не знаючи для чого додав: - Крім командировки ще маю від професора Горського особисте доручення - довідатись як посуваються розкопини Арізонського аероліту.

Ерґе здивовано звів догори свої брови:

- А хіба СРСР цікавить Арізонський аероліт?

Марич потроху прийшов до пам’яти, радий, що, нарешті, зможе хоч до діла відповідати на запитання.

- Бачите, професора Горського, а також і наукові кола СРСР, цікавить не стільки Арізонський аероліт, як сам процес розкопин і взагалі методи й засоби, бо, може, чули, що в Сибіру, двадцять років тому, впав велетенських розмірів аероліт, що по своїй величині далеко більший за Арізонський. Точно де він упав досі не визначено, хоча всі дані за те, що він упав в непролазних хащах біля Підкаменної Тунгуски. Професор Горський було добрався до місця падіння, але за браком харчів і сил мусів покинути цей намір. Цього ж року уряд асигнував для розшуку аероліту спеціальні кошти, й тому професора Горського так цікавить, якими засобами користуються американські вчені, провадячи розкопини, їхній досвід стане йому у великій пригоді...

Марич несподівано замовк, увірвавши промову, бо побачив, як Ерґе, перехилившись, не зводив з нього свого гострого зору, й Маричеві здалося, що в його погляді враз майнув якийсь вираз жаху й неспокою, навіть здалося, що обличчя зблідло.

Вловивши здивований Маричів погляд, Ерґе випростався й рвучко приклав долоню до тім’я й так низько, що затулив очі.

- Проклята перевтома, найменше напруження викликає гострий біль, - проказав він згодом поволі й стомлено. - З вами цього не трапляється?

В цей час сигнал сповістив, що пора знов рушити до зали. Ерґе хутко підвівся з стільця й, знов мило посміхаючись, простяг руку:

- Прошу пробачення, мушу йти. Розумієте, все ж таки якась туга за Росією. І тому несказанно радієш кожній зустрічі з земляками. На все добре. Дуже радий буду бачити вас у себе, - проказав він, швидко тиснучи руку, й наприкінці просто додав: - І Ґіна буде рада вашій візиті.

І ще раз стиснувши руку, він рівним кроком пішов до зали.

* *

*

Ґіна Марич (дівоче прізвище Реґіна Войтоловська) під час розпуки й туги часто й собі міркувала над тими ж питаннями, що й Марич. Але для неї вони ніколи не ставали так гостро й болюче. Навпаки, коли згадувала минулі роки, то її овівала приємна зажура й вона з насолодою пригадувала деталі подій, що проходили в далекім непривітнім Сибіру. Пригадувала й марила як про чудесний і химерний сон.

І Марича згадувала з тою ж приємною тугою й ніжністю, а часом і докором, докором собі, бо почувала, що принесла несподівано й незаслужено любому й незграбному милому Віктору глибокий біль і образу. Тому часто до ніжної туги тихо підступало неясне й невиразне каяття, й вередливо з’являлася думка - побачити Віктора, приголубити його, милого й незграбного, втомити ласками й вимолити пробачення за болі й образу.

Зустріч відбулася, також несподівано, але Ґіна марила не про таку, коли дізналася, що Марич в Нью-Йорку. Ось уже три дні, як вона відчуває, що не може звільнитися від нового нудного й болючого почуття й всі думки кружляють навколо подій, що давно минули й повернутися, в усякому разі, не можуть.

Сьогодні тоскний біль став ще ущіпливіший і нудніший. Повернувшись з мюзик-голу, Ґіна зайшла до своєї відпочивальні й мовчки, не роздягаючись, лягла на широке масивне, з червоного дерева, ліжко. Потім випросталась горілиць з ногами на шовкову дорогу ковдру, без думок вдивляючись у чорну й, здавалося, глибоку безодню - стелю. Голова обважніла й тіло ніби відокремилося й стало нечутливим, і речі кімнати втратили свою реальність, усе потонуло в хиткій безодній темряві.

Заболіли широко відкриті очі, й Ґіна важко стулила вії, і ніби ось поруч на екрані стало чітко й ясно далеке минуле, що вже, здавалося, втратило фарби й суцільність.

...Єдина донька дідича-поляка - Войтоловського, яку всі вважали ще за вередливу свавільну дівчинку, одного ранку повідомила батьків, що вона виходить заміж за засланця-студента й негайно покидає Петербург. Батьки було розгубилися, спочатку прийнявши це за жарт доньки, але коли побачили, що це не жарти, силоміць хотіли примусити доньку залишити свої химерні думки.

Нічого не допомогло - ні сльози, ні загрози, ні прокльони - донька, спродавши всі свої цінності (численні подарунки тітусь, матусь, дядьків, кузенів) і проклята батьками, рушила до району ленських золотих промислів, куди етапним порядком пішов її молодий студент, що, правда, нічогісінько не знав про наміри своєї палкої нареченої (пригадавши це, Ґіна посміхнулася й подумала: «Боже мій, яка я дурненька була»).