Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Марич згадав свою чудернацьку думку-мрію, що прийшла йому в голову після візити до Барінґера. Вона й тепер частенько приходила йому в голову, але якесь дивне почуття не то сорому, не то підсвідомого остраху гнало думку геть і заважало серйозно побалакати з Горським. А до того ж Марич помічав, що і його вчитель ніби уникає такої розмови.

Але зараз Марич не втерпів.

- Слухайте, Валентине Андрійовичу, - звернувся він після вагання до Горського, - я бажав давно запитати вас про одне.

- Що саме? - насторожився Горський, інтуїтивно відчувши, про що Марич зараз питатиме.

- Я згадав ваш постскриптум у листі, що надіслали мені до Нью-Йорку.

- А-а-а, знаю, знаю, - заговорив швидко й бентежливо професор, - бач... ви хочете знати мою думку? Так? Може здатись дивним - не маю думки. Слово чести, не маю. Вагаюсь!

Горський одсунув од себе шклянку й розгублено подивився Маричеві в очі. Потім потер долоні, нервово поправив окуляри, знизав плечима.

- Вагаюсь. Ні! Вірніше - боюсь. Так, боюсь. Важко припустити - це ж легендарні скарби.

Вчений похапцем витяг олівець і нервово почав на папірцеві креслити формули.

- Відомо, доведено, - гаряче кидав він Маричеві, - що склад аеролітів, як хемічний, так і мінералогічний, дуже своєрідний. Доводять, що вони виникли у відтворчій атмосфері. Або ж, у крайньому разі, за відсутністю окислителів. Елементарний склад цікавий тому, що до цього часу в жодному аероліті не знайдено будь-якого елементу, невідомого на Землі. Частіше в склад аеролітів увіходять: залізо, нікель, фосфор, сірка, вуглець, кисень, кремній, магній, кальцій, алюміній. Іноді: водень, азот, хлор, нікель, натрій, калій, стронцій, титан, хром, марганець, кобальт, миш’як, оливо, мідь і платина. Порівняння складу аероліта зі складом земних гірських порід вказує, що при схожості елементарного складу, в якісному розумінні, можна спостерігати велику відмінність в кількісному розподілі елементів: характерні ознаки аероліта є - значна присутність металічних сплавів переважно заліза з нікелем, відсутність мінералів, щолочних силікатів, перевага олівіну, ромбічних піроксенів і таких сполучень, що не могли створитись або існувати в атмосфері, що має воду й багато кисню. В аеролітах досі не знайдено жодних ознак організму: помилково за рештки організмів вважали іноді хондри; присутність вуглеводів, алмазу, графіту також можна пояснити абсолютно незалежно від організмів. Класифікація аеролітів у різних авторів, звичайно, різна. На одному лише зіходяться всі, а саме: на тому, що треба розрізняти камінні аероліти, утворені з силікатів та інших мінералів, але що не мають самородного заліза, а якщо і мають, то дуже мало, залізні аероліти, утворені переважно з нікелистого заліза з домішкою інших мінералів, але не мають силікатів. І ще трапляється, так би мовити, перехідна група - мезосидеритів, тобто аероліти, що мають залізо й силікати. Але й досі жодна класифікація не може претендувати на повне, без заперечень, визнання, бо наука про аероліти ледве зароджується.

Горський замовк, стомлено поклав руку на чоло. По павзі знов заговорив:

- Я більше пристаю і вірю класифікації Коєна, - і професор почав легко креслити на звороті папірця знайомі визначення:

1) залізні аероліти:

а) аеролітне залізо,

б) літосидерити;

2) камінні аероліти:

в) ахондрити, цілком або майже без заліза,

г) хондрити, з хондрами й помітною кількістю заліза,

ґ) сидероліти.

Накресливши, професор знов помовчав, а потім щиро звернувся до Марича:

- Ви розумієте мене? Що певного можу сказати я, коли всі авторитети жодним словом не обмовилися про аероліти, що складалися б виключно, а бодай частково, з платини? Ну? Лише де-не-де в незначних мікроскопічних дозах її помічали в аеролітному залізі. Але й твердо сказати: «абсурд», «ні, не може бути» - я, чесно признаюсь, не можу сказати. Вагаюсь! Не маю сили! А разом і припустити... Ні! Це ж казкові скарби! А втім, хай це буде звичайнісінький залізний аероліт - півсотні мільйонів тонн заліза - чудесний подарунок радянській металургії.

Професор замовк і стомлено послав зір за вікно купе.

Мовчав і Марич. Аж поки провідник вагона не порушив мовчанки й не відірвав од мрійних і химерних думок.

Це був шостий день подорожі. Експрес лишив позаду тисячі кілометрів, і провідник повідомив, що незабаром має бути станція Тайшет.

* *

*

В напівтемному сірому куткові станційної зали (недалечко від віконця каси), на широкому ослоні, схиливши безвольну голову на широкі груди, хропів тілистий широкий чолов’яга.

Він зі свистом видихав повітря й заповнював залу важким перегаром горілки. Волохата шапка з’їхала аж на самісінькі очі, підборіддя грузло в брижах кожушанки, напнутої спереду чорним зашмульганим фартушком, які носять завжди носії.

- Пу-у-ух-у-у, - важко випускав чолов’яга повітря й сонно цмокав губами.

Згодом біля ослону спинився низенький дідусь у темній шинельці з кантами на червоноверхому кашкеті. З хвилину дивився розгублено на носія, а по тому скрикнув:

- Мироне, Мироне, потяг скоро. Мироне! - й побіг далі.

Швидко знов повернувся ще дужче заклопотаний. Почав торсати носія.

- Мироне, Мироне, потяг зараз! Багаж треба вивантажити, Мироне, чуєш?

- У-гу... - прогурготів Мирон і важко свиснув носом.

Начальник станції ще дужче засіпав носія за плече, зайшовся криком:

- Вставай, зараз потяг, Мироне, чортяка, Мироне. Чортяка!

- У-гу-у... - мугукнув Мирон і знов засвистів носом.

Начальник станції цупко схопив старечими зморшкуватими пальцями велетенську руку Мирона, - силкувався потягти його з ослону. Десь задзеленчав телефонний дзвоник і він, покинувши Мирона, стрімголов полетів із зали.

За п’ять хвилин, гримаючи буферами, на станції, важко стримуючи розгін, зупинився транссибірський експрес.

* *

*

Марич і Горський розгублено стали на пероні. Що ж робити? Потяг стоїть три хвилини, а багаж? Усе ж у багажному вагоні!

- Носій! Багаж! Чорти кудлаті, багаж беріть! - долетіло десь од паровоза.

На перон вибіг начальник станції. Розгублено покрутився на одному місці й знов зник у станції. Професор і Марич почули благальні вигуки:

- Мироне, Мироне!

Тої ж хвилини професор Горський помітив, як кондуктор багажного вагона підсунув до дверей найбільший пакунок (з інструментами, очевидячки, рішивши кидати багаж прямо на перон). Професор несамовито скрикнув:

- Стійте, обережно!

Марич, широко розтуливши очі, дивився вслід професорові, що прудко по-хлопчачому мчав до вагона. Потім зрозумів у чому справа й побіг собі.

Але даремно. Коли перший п’ятипудовий вантаж опинився на спині професора й він, важко пересуваючи ноги, поніс його до платформи, засюрчав свищик. Зойкнув паровоз, і чорні двері багажного вагона тихо поповзли вперед.