Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Тричі скликала комісія експедичних досліджень збори. Говорили про негайність справи, про потребу експедиції, про світове наукове значення цієї справи й тричі, дійшовши до проклятого слова «гроші», президія безпорадно розводила руками, знизувала плечима й не знала, що ж їй робити.

Для вірної постановки справи, треба було провести складну й важку, в умовах місцевости, повітряну фотозйомку. Обов’язково треба зробити магнеометричні знимки, а як перевести на мову цифр, це значило: потрібні десятки тисяч карбованців. Без допомоги інших організацій Академія була безсила.

Бідолашний кошторис зрізали й безжально пошматували. Професор мовчав - він ішов на все. Згодився на мізерний мінімум, що визначав собою вісім тисяч, покладаючи в думці великі надії на прибутки від лекцій. Його втішали, що це, мовляв, хай буде лише почин, і на потім обіцяли золоті гори.

Але коли діло дійшло і до мінімума, виявилося, що Академія не може асигнувати й цих грошей. Тоді довелося звернутися до Раднаркому за спеціальною дотацією.

Професора Горського особисто було командировано до Столиці. Не гаючи часу, другого ж дня професор зібрався в дорогу.

Професор Горський прокинувся аж під Москвою - бадьорий після сну й відпочинку. Полежав трохи, заклавши руки за голову і, згадавши, що сьогодні доведеться бути в наркома, відчув як усередині приємно й боязно залоскотав знайомий у запалі холодок - швиденько почав одягатися.

Потяг мчав серед високої зеленої посадки, а коли траплялися прогалини, на мить викреслювався осінній тихий ландшафт.

Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шаблонний і знайомий ритм.

Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже - можна спокійно подумати на самоті.

Тихо розмішував чай, дивився у вікно й силкувався уявити авдієнцію у наркома. «Кріпись, Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, - усе. Цікаво, з чим ти повернешся додому? Дуже цікаво!»

За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі - частіше й частіше - професор впізнав околиці Москви.

Хапливо підвівся, звичайним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав на кінець, м’яко почав збивати хід й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.

Професор, примруживши очі від ясного й холоднуватого осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре...»

* *

*

Кімнату застилав м’який килим - великий, на всю підлогу - єдина прикраса простого, без зайвих оздоб кабінета. Сірі строгі стіни були замережені безліччю діаграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, засланий червоним важким сукном, а навколо - рівним, строгим рядом - прості дубові стільці з високими спинками.

І аж в кінці, біля величезних вікон стояв на низьких лапках брунатний робочий стіл.

Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобату голову й худі гострі плечі. Зачувши кроки, він повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками, лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.

Професора в першу мить вразила колосальна портретна несхожість наркома. На портретах це був показний мужчина з мужнім, натхненним лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий, не новий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.

- Професор Горський? - запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно запросив рукою на тверде дубове крісло. - Прошу сідати. Ви в справі Академії?

Професор мовчки вклонивсь і подав листа.

Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому заясніло, карі стомлені очі зацікавлено заіскрилися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.

- Це в районі Підкаменної Тунгуски за Кежмою, якщо не помиляюся? - невідомо чого зрадів нарком.

Професор здивовано поглянув на нього:

- Вам, здається, відомі ці місця?

- Занадто знайомі, професоре, занадто, - усміхався нарком.

Професор догадався й з щирою пошаною промовив:

- Каторга?

- Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця - джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?

- Буду сподіватися, що знайдемо... - обережно відповів Горський.

Нарком несподівано одкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, по-хлопчачому.

- Ви повірите, задьор бере, - кортить поїхати поглянути. А що якби з вами поїхати? Га? Що ви на це скажете? А?

І професор Горський, що умів володіти собою, як заправський актор (звичка від лекцій), зачарований простотою й привітністю, розгублено й збивчасто пробурмотів:

- Що ж, я прошу... звичайно, радий... надзвичайно...

Нарком примружив очі й просто рукою поскріб тім’я...

- Хороше діло - помріяти. Ну, нічого. (В наркома погасли в чоловічках іскри). Навесні думаєте рушати? Ви були там? О, це добре! А от цікаво - мабуть, колосальна штукенція? А? Приблизно?

О, це інша справа. Ну, що може бути за цікавіша для професора розмова, як не про аероліт, і вчений повний гордости, поважно промовив:

- Це колосальний аероліт, перший у світі щодо розміру. Він має приблизно з півсотні мільйонів тонн.

Нарком вражено подивився на професора й захоплено повторив:

- Пів-со-тні-і мільйонів тонн?! Ну, професоре, та коли по-вашому вийде, що він складатиметься виключно з залізної руди, то нам доведеться там завод металургійний будувати! - І нарком весело пожартував: - Непередбачений внесок в індустрію нашої країни. Ну, що ж, - хай щастить вам! Вісім тисяч не шкода, але (нарком хитро усміхнувся) скажіть Академії, що це аванс з майбутньої дотації. Добре?

Професору Горському не вірилося, що сьогодні кінець турботам й біганині. Він підвівся й шанобливо вклонився, прощаючись з худенькою, заклопотаною людиною.

Нарком потис руку:

- Бажаю успіху. Хай щастить. Маєте прихильника й ретельного спостерігача вашої роботи.

Нарком провів Горського до дверей і вдруге, міцно тиснучи руку, усміхаючись, побажав успіху:

- Хай щастить!

Професор вийшов з наркомату й довго йшов вулицею, спокійний, щасливо усміхаючись - сьогодні в нього був той дивний день, коли людина повно й радісно відчуває потребу й насолоду життя.

* *

*

Марич не помилився - біля дверей стояла Ґіна. Мить обоє стали непорушно, ошелешені несподіваною зустріччю.

Нарешті, Марич, мов сліпий, пішов назустріч. Ґїна перша порушила важку мовчанку. Подала руку й, напружено шукаючи його очей, майже пошепки запитала:

- Не впізнали?