Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Атож, – сказала я, – між нами, дівчатками. І якщо вже ми говоримо між нами, дівчатками, напевно, тепер саме слушна нагода сказати вам, що ніхто з нас у Букшоу насправді не любить кремових тортів. Правду кажучи, ми їх ненавидимо.

– Пха, я чудово це знаю, – відповіла вона.

– Знаєте це? – я була надто приголомшена, щоб вимовити більше, ніж два слова.

– Звичайно, знаю. Кажуть, що кухарки знають усе, і я одна з-поміж них. Я знала, що де Люсам кремовий торт не пасує ніяким боком, ще коли місіс Гаррієт була жива.

– Але…

– Чому я їх печу? Тому що Альф не від того, щоб з’їсти смачного кремового торта час від часу. Місіс Гаррієт не раз мені казала: «Де Люси – суціль чванькуватий ревінь і колючий аґрус, натомість ваш Альф – м’який, приємний заварний крем. Мені б хотілось, щоб ви іноді пекли кремовий торт і цим нагадували нам про нашу чванькуватість, і, якщо ми будемо відвертати носа, що ж, ви можете забрати його додому Альфу як солодке перепрошення». І по щирості кажучи, за минулі двадцять із гаком років я віднесла додому порядну кількість перепрошень.

– Тоді вам не потрібне ще одне, – сказала я.

І потому я втекла. Тільки п’ятки замигтіли.

У коридорі я стишилась, завмерла й прислухалася. Через паркетну підлогу й дерев’яні панелі звуки в Букшоу розкочувалися так само добре, як у королівському Альберт-холі. Та ба, навіть у цілковитій тиші в Букшоу була власна тиша, тиша, яку я легко впізнаю з-поміж інших.

Піднявши телефонну слухавку якомога тихше, я декілька разів натисла на важіль.

– Я б хотіла зробити дзвінок у Доддінґслі. Перепрошую, я не знаю номера, мені потрібен готель «Руда канарка» чи «Риска й кружало». Я забула назву, проте там нібито були букви Р і К.

– Одну хвильку, будь ласка, – промовив знуджений, але професійний голос на іншому кінці дроту, на якому було чути потріскування.

Це не має бути аж надто складно, промайнуло в мене в голові. Розташований через дорогу від вокзалу, «РК», або як там його називають, був найближчим до вокзалу готелем, а Доддінґслі, зрештою, не таке вже й велике місто.

– У мене в довіднику значиться лише «Виноградник» і «Веселий кучер».

– Це воно, – сказала я. – «Веселий кучер».

У глибині серця я зраділа.

– Номер – Доддінґслі, два-три, – сказав голос. – На майбутнє.

– Дякую, – пробурмотіла я, коли на іншому кінці дроту почулося клацання.

– Доддінґслі, два-три. «Веселий кучер». Ви при телефоні? Це Клівер.

Клівер, подумала я, – це власник.

– Я б хотіла поговорити з містером Пембертоном. Нагальна справа.

Будь-яку перешкоду, наскільки я затямила, навіть імовірну, можна подолати, якщо вдати терміновість.

– Його нема, – відповів Клівер.

– Батечки мої! – сказала я, трохи переграючи. – Страшенно прикро, що я не запопала його. Ви не могли б повідомити, коли він поїхав? Може, я потраплю примірятись, коли на нього чекати.

Флейв, промайнуло в мене в голові, тобі слід бути в парламенті.

– Він поїхав у суботу вранці. Два дні тому.

– О, дякую вам! – видихнула я хрипкуватим голосом, який, маю надію, міг кого завгодно ввести в оману. – Ви надзвичайно люб’язні.

Я перервала зв’язок і поклала слухавку на важіль, лагідно, немов свіжовилуплене курча.

– Що це ти робиш? – вимогливо запитав приглушений голос.

Я рвучко обернулася, щоб побачити Фелі, зайняту вкутуванням нижньої частини обличчя в теплий шалик.

– Що ти надумала? – не вгавала вона. – Ти чудово знаєш, що тобі заборонено користуватися інструментом.

– А що ти надумала? – поцікавилася я. – Кататися на санчатах збираєшся?

Щойно Фелі спробувала злапати мене, шалик упав і відкрив червоні опухлі губи, схожі, як дві краплі води, на південний полюс камерунського гамадрила.

Я надто перелякалася й навіть не реготнула. Додана до помади отрута плюща перетворила її рот на здатний позмагатися з горою Попокатепетль пузирчастий кратер. Мій експеримент виявився успішним. Сурміть у фанфари!

На жаль, мені не було коли записати це; моєму щоденнику доведеться почекати.

Теліпаючи крихітними ніжками, як Товстун-Бовтун, Максиміліан, увесь у гірчичну клітинку, сидів на камені в затінку хреста на ринку. Він був настільки крихітним, що я його не одразу помітила.

– Haroo, mon vieux, Флавіє! – проверещав він, і я зупинила «Ґледіс» прямісінько біля носків його лакованих шкіряних черевиків. Знов уклепалася! Гаразд, тоді треба скористатися ситуацією.

– Привіт, Максе, – сказала я. – Маю до тебе питання.

– Хо-хо! – вигукнув він. – Оце так! Питання! Без жодного вступу? А перекинутися словом про сестер? А плітки з великих концертних залів усього світу?

– Що ж, – трохи збентежившись, відповіла я, – я слухала «Мікадо» по радіо.

– І як тобі? Якщо говорити про динаміку? Ото вже ця тривожна тенденція кричати арії Ґілберта й Саллівана, розумієш-но!

– Цікаво, – гмикнула я.

– Ага! Скажи мені, яким побитом. Любий Артур написав один із найдосконаліших музичних творів на нашому люксусовому острові, наприклад, «Утрачену струну». Ґ. і С. зачаровують мене безмежно. Чи відомо тобі, що їхня безсмертна співпраця зійшла на пси через незгоду щодо ціни килима?

Я уважно придивилася до нього, намагаючись зрозуміти, чи не водить він мене за носа, але, здається, він не жартував.

– Звісно, я просто згораю від бажання вивідати в тебе про недавні неприємності в Букшоу, Флавіє, люба, але я розумію, що на твоїх губах потрійна печать – скромність, вірність і закон – і необов’язково саме в такому порядку, еге ж?

Я хитнула головою.

– У такому разі став своє питання оракулу.

– Ви навчалися в Ґреймінстері?

Макс захихотів, як маленька жовта пташка.

– О, люба, ні. Боюся, я не така вже велика цяця. Я навчався на континенті, у Парижі, якщо казати точно, і не завжди в школі. Але мій кузен Ломбард – старий ґреймінстерець, і він завжди згадує його добрим слівцем – якщо він не на перегонах і не грає в карти у Монфорта.

– Він коли-небудь розповідав щось про директора, доктора Кіссінґа?

– Раба марок? О, моя крихітко, він рідко говорить про що-небудь інше. Він обожнює цього старого джентльмена. На його думку, це саме Кіссінґ зробив його тим, ким він тепер є – нічого надзвичайного, але все-таки…

– Не думаю, що він ще й досі живий. Маю на увазі, доктор Кіссінґ. Напевно, він дуже старий, еге ж? Проте я готова побитися об заклад на будь-що, що він сто років як мертвий.

– Тоді ти позбудешся грошей! – зрадів Макс. – Утратиш кожен свій пенні!

Рукс-Енд притулився в затишній улоговині між пагорбом Сквайрс і Джек О’Лантерн, прецікавий ландшафт, що на відстані скидався на могильний курган залізного віку, а якщо підійти ближче, виявлявся набагато більшим і формою своєю нагадував череп.