Луиза Мэй Олкотт - Маленькі жінки

– Так, ми ж домовлялися, що я прийду, щоб розважати вас. Хочете, я почитаю вам вголос? – і Джо оцінюючим поглядом обвела кілька книг на найближчій полиці.

– Дякую, але справа в тому, що я їх всі вже прочитав, і, якщо ви не заперечуєте, давайте краще просто поговоримо, – відповів Лорі.

– Звичайно, не заперечую, я можу базікати хоч цілий день. Бет говорить, що я ще те базікало і ніколи не знаю, коли треба зупинитися.

– Бет це дівчинка з рум'яними щоками, яка майже завжди сидить вдома і лише зрідка виходить погуляти до саду з кошиком? – з цікавістю запитав Лорі.

– Так, це наша Бет. Вона моя улюблениця, янгол, а не дитина.

– Наскільки я пам'ятаю, вродлива – це Мег, і, якщо не помиляюся, курчава – це Емі?

– Так. А як ви дізналися?

Лорі почервонів від збентеження, але відверто відповів:

– Річ у тім, що я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я сиджу тут на самоті, я іноді виглядаю у вікно і бачу ваш будинок. Ви завжди так весело проводите час. Прошу вибачення, якщо це прозвучить неввічливо з мого боку, але іноді ви забуваєте закрити штори у вітальні, там, де на підвіконні ростуть квіти, і коли ввечері ви запалюєте лампи, вас видно, як на долоні. Це немов дивишся на картину – в каміні палає вогонь, а ви всі сидите за столом разом з матір'ю. Вона сідає навпроти вікна і я дуже добре бачу її обличчя, воно виглядає таким добрим і милим, а навколо нього немов рама з живих квітів. Це так зворушливо, що я часом не можу відірвати погляд. Розумієте, адже у мене немає матері. Лорі осікся і почав терміново перевертати дрова в каміні, щоб приховати легке тремтіння губ, яке він не міг контролювати. Але як Лорі не старався приховати свої очі в цей момент, Джо помітила його сумний погляд. Їй від усього серця було шкода цього бідолашного самотнього юнака. Джо з дитинства була прямодушною і такою вона залишилася і в свої п'ятнадцять, а ще вона була наївною і відкритою, наче дитина, і в голові її не було жодної поганої думки. Але також Джо була напрочуд здогадливою, і зараз чітко бачила, що Лорі дуже страждає від самотності. У цей момент вона зрозуміла, наскільки вона багата, адже у неї є хай скромний, але затишний будинок, вона оточена любов'ю близьких, і їй завжди є з ким поговорити. Тож зараз їй найбільше хотілося поділитися цим багатством з ним. Її обличчя зараз випромінювало доброту та турботу, а зазвичай різкий і гучний голос набув надзвичайної м'якості. Вона сказала:

– Ми більше ніколи не будемо закривати штору на вікні з квітами, і я дозволяю вам дивитися скільки забажаєте. А ще краще, не дивіться крадькома, а приходьте до нас у гості. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зіграти для вас на фортепіано та заспівати, а Емі із задоволенням потанцює для вас, а ми з Мег розсмішили б вас над нашими кумедними сценками, і ми весело провели б час разом. Як ви думаєте, ваш дідусь дозволить вам прийти до нас?

– Думаю, що він дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалі, він дуже добрий, тільки на вигляд такий суворий. Він дозволяє мені робити те, що я хочу, ну, в значній мірі, просто він непокоїться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорі і його обличчя торкнулася легка усмішка.

– Ми не чужі, ми сусіди, і навіть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сім'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомі з усіма сусідами, крім вас.

– Річ у тім, що дідусь постійно сидить за своїми книгами, і те, що відбувається за стінами будинку його не особливо цікавить. Містер Брук, мій учитель, не живе тут, а приїжджає лише провести заняття. Ось і виходить, що мені просто нема з ким піти погуляти, тому я сиджу вдома.

– Погано. Вам потрібно перебороти себе і почати ходити у гості, адже наскільки мені відомо, вас запрошують. Тоді у вас буде багато друзів і вам завжди буде, куди піти. І до речі, спілкування чудово допомагає подолати сором'язливість.

Лорі знову зніяковів і почервонів, але абсолютно не образився на прямолінійність Джо, адже він розумів, що вона сказала це виключно з добрих намірів. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.

– Вам подобається ходити до школи? – запитав хлопчик, вирішивши змінити тему розмови після невеликої паузи, під час якої він зніяковіло витріщався на вогонь в каміні і думав над словами Джо, поки сама Джо з інтересом розглядала кімнату.

– Я не ходжу до школи. Я пішла працювати, щоб хоч трохи допомогти своїй родині – я доглядаю за своєю старою тітонькою. Вона, звичайно, рідкісна буркотуха, але мені вона все одно подобається, – відповіла Джо.

Лорі вже відкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цікавитися чужими справами неввічливо, то він зніяковіло закрив рота і промовчав. Джо оцінила його вихованість, але вона була не проти розповісти кілька кумедних історій про тітоньку Марч, тому вона жваво описала йому навіжену стару леді, її товстого пуделя, папугу, що говорить іспанською, і, звичайно ж, розповіла про чудову бібліотеку, де вона зачитується цікавими книгами. Лорі був у захваті від її історій. А коли Джо розповіла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гості до тітки і так захопився своїми пишними промовами, що не помітив, як папуга зірвав з його голови перуку, Лорі так голосно розреготався, що до кімнати навіть зазирнула покоївка, щоб перевірити, що там відбувається.

– Ой, зараз лусну від сміху! Це просто чудово! Розкажіть ще щось, – сказав він, відриваючи від диванної подушки своє червоне від нестримних веселощів обличчя.

Натхненна своїм ораторським успіхом, Джо почала розповідати Лорі про їх домашні вистави, про те, як вони непокояться за батька і з нетерпінням чекають на його повернення, і про інші важливі події того маленького світу, в якому вони з сестрам жили. Потім вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорі виявився таким самим книголюбом, як і вона, і прочитав навіть більше книжок, ніж вона сама.

– Якщо ви так любите книги, давайте я покажу вам нашу бібліотеку. Дідуся немає вдома, тож не бійтеся, – сказала Лорі, встаючи.

– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, рішуче змахнувши головою.

– Навіть не сумніваюся! – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням, хоча про себе подумав, що його дідуся вона все ж трохи злякалася б, якби зустріла його, коли той був у поганому настрої.

По дорозі до бібліотеки Лорі провів Джо екскурсію по дому. Хоч будинок і був величезним, він був добре отоплений, тому вони не поспішаючи заглядали в різні кімнати, і Джо мала можливість розглянути все, що їй хотілося. І ось, нарешті, вони дісталися бібліотеки. Від захоплення Джо заплескала в долоні та підстрибнула. Кімната була заставлена стелажами з книгами, між якими, немов вартові, стояли статуї, а стіни прикрашали прекрасні картини. А ще там були вітрини, де під склом, немов у музеї, зберігалися старовинні монети та різні сувеніри з усіх куточків світу. На химерних різьблених столиках стояли бронзові погруддя вчених і письменників, а глибокі крісла так і манили вмоститися у них зручніше з цікавою книгою про пригоди. І, так би мовити, вишенькою на торті був величезний камін, викладений хитромудрими кахлями, який справив на Джо просто незабутнє враження.