Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке ім’я ви їй дали. Ви ніяк її' не назвали? Тоді можна мені це зробити? Можна, я назву її… о, дайте подумати… Бонні… так, таке ім’я підійде… можна мені називати її Бонні, поки я тут? О, дозвольте мені її так називати!

– Та заради Бога, називай, мені все одно. Тільки який сенс давати ім’я герані?

– О, я люблю, щоб предмети мали імена, навіть якщо це тільки герань. Тоді вони схожі на людей. Ми ж не знаємо: а раптом ця герань ображається, коли її називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жінкою. Так, називатиму її Бонні. Від сьогодні має ім’я й вишня під вікном моєї спальні. Я назвала її Сніговою Королевою – вона така біла. Звичайно, це не постійне її вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?

– Ніколи в житті не бачила й не чула нічого подібного, – бурмотіла Мерил, рятуючись від цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дівчинка справді цікава, як каже Ме-тью. Самій не терпиться дізнатися, що ще вона розповість. А як усе придумує доладно! Вона, мабуть, і на мене напускає чари, як напустила їх на Метью. Цей його погляд вранці сказав усе – він не передумав. Коли б то, як усі інші чоловіки він говорив словами. Тоді можна було б відповісти, переконати його. А що робити з чоловіком, який тільки дивиться?

Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрійництвом. Дівчинка сиділа, опустивши підборіддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала її, коли взялася накривати на стіл.

– Чи можу я взяти кобилу й кабріолет після обіду, Ме-тью? – запитала Мерил.

Метью кивнув і сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд і додала сухо:

– Я збираюся до Вайт Сендс і візьму Енн з собою, щоб пані Спенсер могла відразу відправити її назад до Нової Шотландії. Тобі залишу чай на плиті, а додому повернуся саме до доїння корів.

І знову Метью нічого не сказав. Мерил відчула, що даремно витрачає слова. Ніщо так не дратує, як чоловік, який не відповідає… крім жінки, яка не відповідає.

У належний час Метью запряг гніду кобилу. Мерил та Енн сіли в кабріолет і Метью відкрив перед ними ворота двору. Коли вони повільно проїжджали повз нього, він сказав голосно і, здавалося, ні до кого:

– Тут був вранці один хлопчина, Джеррі Буот з Крика, я погодився найняти його на літо.

Мерил не відповіла, але хльоснула нещасну гніду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабріолет виїжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоїть, притулившись до воріт, і не зводить з них очей.

– Знаєте, – сказала Енн довірливо, – я збираюся насолоджуватися цією поїздкою. Бо з досвіду знаю, що радість тільки й очікує, що її покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всі згадки про притулок, поки їдемо. О, подивіться, там уже одна маленька квіточка на кущі дикої троянди! Принадність, правда? Як ви думаєте, приємно, мабуть, бути трояндою? Хіба не чудово було б, якби квіти могли розмовляти? Впевнена, вони розповіли б нам багато чарівних історій. Погодитесь, що рожевий колір – найчарів-ніший у світі? Я дуже його люблю, але, от біда – він мені не личить. Рудоволосим не можна його носити… навіть в уяві. Ви не чули про яку-небудь дівчинку, в якої волосся було в дитинстві рудим, а потім колір змінився?

– Ні, ніколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – і не думаю, щоб це сталося з твоїм волоссям.

Енн зітхнула:

– Ну ось, ще одна надія померла. Моє життя – справжнє кладовище надій. Я прочитала цю фразу в одній книжці й тішуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.

– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.

– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героїня повісті, розумієте? Я так люблю все романтичне, а кладовище надій – це найромантичніша річ, яку тільки можна уявити. Як добре, що в мене є таке кладовище. Ми поїдемо сьогодні через Озеро Блискучих Вод?

– Ми оминемо ставок Баррі, якщо це його ти так називаєш. Поїдемо прибережною дорогою.

– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрійливо. – Цікаво, вона так само прекрасна, як і її назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я відразу уявила її! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона мені не так подобається, як «Ейвонлі». Бо «Ейвонлі» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?

– Вісім кілометрів. Якщо ти вирішила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи мені все, що ти про себе знаєш.

– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповідати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили мені розповісти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цікавішим.

– Ні, з мене досить твоїх фантазій. Дотримуйся суворих фактів. Почни з початку. Де народилася й коли?

– Мені виповнилося одинадцять у березні, – із зітханням повідомила Енн перший факт. – Я народилася в Болінброці, це Нова Шотландія. Мого батька звали Волтер Ширлі, він був учителем у місцевій школі. Мою маму звали Берта Ширлі. Волтер і Берта – чарівно, правда? Як мене тішать ці красиві імена! Було б жахливо мати батька на ім’я, скажімо, Джедеді, так?

– Я вважаю, що не має значення, як звуть людину, якщо тільки це порядна людина, – сказала Мерил, вирішивши, що дівчинка має почути альтернативну і, головне, правильну думку.

– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неї. – Я одного разу прочитала в книжці, що троянда пахла б так само солодко, якби навіть називалася по-іншому. Але ніколи в це не повірю. Хіба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мій батько був би хорошою людиною, навіть з ім’ям Джедеді, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.

Моя мама теж вчителювала до заміжжя. Адже чоловік – це така велика відповідальність. Пані Томас казала мені, що це була пара дітей, до того ж бідних, як церковні миші. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болінброці. Я ніколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разів. Наприклад, те, що біля вікна вітальні вилися в’юнки, перед ґанком ріс бузок, а під воротами – лілії. Так, не забути про муслінові фіранки на всіх вікнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.

Саме в такому будиночку я народилася. Пані Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще ніколи не бачила: шкіра, кістки, ну ще очі. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцінити краще, ніж бідна прибиральниця, правда? У всякому разі, я рада, що не розчарувала Її, адже вона так недовго прожила після пологів. Всього три місяці і – померла від лихоманки. Я так часто мрію, щоб вона прожила довше й почула від мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?