Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

Тато помер через чотири дні після неї, теж від лихоманки. Так я стала сиротою. Усі почали сушити собі голову – так пані Томас говорила, – що зі мною робити. Розумієте, я нікому не була потрібна навіть тоді. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приїхали здалеку та ще й родичів у них не було. Нарешті, пані Томас сказала, що візьме мене, хоч сама бідувала та ще й мала чоловіка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.

Ви, часом, не знаєте, чому люди, які виросли без грудного молока, повинні бути кращими за інших? Бо коли я не слухалася, пані Томас з докором говорила, що не розуміє, як я можу бути такою поганою дівчинкою, коли вона вигодувала мене з соски…

Пан і пані Томас переїхали з Болінброка в Мерисвіль разом зі мною й чотирма рідними дітьми. Всі вони народилися вже після мене, тож доводилося їх няньчити. А це, повинна вам сказати, нелегка справа. Я жила з ними до восьми років, поки пан Томас не загинув, потрапивши під потяг. Його мати взяла до себе пані Томас з дітьми, а мене й бачити не захотіла. Тож пані Томас почала сушити голову, так вона говорила, що робити зі мною.

Тоді пані Хаммонд, яка жила вище по річці, сказала, що візьме мене, бо я вмію няньчити дітей. І я поїхала до її будинку, що біля лісоповалу. Це жахливо безлюдне місце. Не впевнена, чи змогла б там жити, якби в мене не було уяви. У пана Хаммонда, який працював там на маленькій лісопильні, й у пані Хаммонд було восьмеро дітей. Ба більше: тричі поспіль народжувалися близнюки. Я люблю дітей в помірних кількостях, але близнюки тричі поспіль – це занадто. Тому рішуче висловила протест пані Хаммонд, коли остання пара з’явилася на світ, бо страшенно втомилася тягати всіх її дітей.

Там я прожила майже два роки, поки не помер пан Хаммонд. Відтак пані Хаммонд згорнула господарство, роздала дітей родичам і поїхала до Сполучених Штатів. Мені довелося відправитися до притулку в Хоуптоні, бо ніхто більше не хотів взяти мене. У притулку спочатку теж відмовлялися, посилаючись на переповненість. Однак їм не вдалося відкрутитися, тож я пробула там чотири місяці, поки не приїхала пані Спенсер.

Закінчивши свою оповідь, Енн зітхнула з полегшенням. Вочевидь їй не дуже хотілося розповідати про свій життєвий досвід у світі, де вона нікому не потрібна.

– Ти коли-небудь ходила до школи? – запитала Мерил, направляючи кобилу на прибережну дорогу.

– Не дуже довго. Тільки один рік, коли була в пані Томас. А будинок пані Хаммонд стояв так далеко від школи, що взимку, коли все замітало, я не могла туди дістатися, а влітку були канікули. Тож для навчання залишалися весна й осінь. Втім, у притулку я, зрозуміло, ходила до школи, навчилася добре читати й знаю напам’ять багато віршів: «Битва під Хохенлінде-ном», «Единбург після повені», «Бінген на Рейні», уривки з «Дів озера» і майже всі «Пори року» Джеймса Томсона та багато інших. Ви любите вірші, від яких мурашки по спині біжать? Є такі вірші в хрестоматії для п’ятого класу – «Падіння Польщі» – ох, прямо тремтіння проймає. Я, зрозуміло, була не в п’ятому, а тільки в четвертому, але старші дівчатка давали мені почитати свої підручники.

– А ці жінки – пані Томас і пані Хаммонд – були добрими до тебе? – запитала Мерил, дивлячись на Енн краєчком ока.

– О-о-о! – нерішуче протягнула дівчинка. Від збентеження її виразне обличчя раптово залилося густим рум’янцем. – О, в них були такі наміри, я знаю, вони збиралися бути якомога добрішими й милішими. А коли люди хочуть бути добрими до тебе, то не варто дуже ображатися, якщо їм це не завжди вдається. У них було таке важке життя. Це тяжке випробування – мати чоловіка-п’яницю. І мати тричі поспіль близнюків – теж, напевно, тяжке випробування. Але я впевнена, що вони хотіли бути добрими.

Мерил більше не ставила запитань. Енн замовкла, захопившись спогляданням узбережжя, а Мерил майже кинула правити гнідою, поринувши в глибоку задуму. Її серце раптом сповнилося співчуттям до цієї дитини. Яке нещасне, позбавлене любові було її життя, натомість сповна заповнене важкою роботою, бідністю, сирітством. Мерил була досить проникливою, щоб читати між рядків історію Енн.

Тож нічого дивного в тому, що дівчинка була в такому захваті від можливості знайти справжній дім і родину. Шкода, що доведеться відіслати її до притулку. А якщо все-таки пристати на пропозицію Метью? Вона, здається, непогана та й до роботи беручка. «Щоправда, говорить дуже багато, – думала Мерил, – але від цього її можна відучити. Та й нема в її мові нічого грубого й вульгарного. В ній точно щось є від молодої жінки. Схоже, вона справді з хорошої сім’ї».

Дорога вздовж берега моря була «і дикою, й пустельною». Праворуч юрмилися низькорослі ялиці, чий дух не змогли зломити довгі роки боротьби з морськими вітрами. Ліворуч тягнулися круті скелі з червоного пісковику, які подекуди підходили так близько до дороги, що кінь менш спокійний, ніж гніда кобила Мерил, міг би не раз випробувати нерви своїх сидоків. Біля підніжжя скель лежали купи відшліфованих прибоєм валунів і маленькі піщані бухти, всіяні блискучою галькою, немов коштовностями океану. А далі розстилалося море, блакитне й пінисте, а над ним парили чайки – їхні крила сріблясто спалахували на сонці.

– Правда, море неймовірне? – сказала Енн, прокидаючись від довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвілі пан Томас винайняв фургон і повіз нас всіх на цілий день до моря, за шістнадцять кілометрів. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дітьми. А потім роками переживала цю подію в щасливих снах. Але цей берег гарніший, ніж у Мерисвілі. Які красиві чайки, правда? Ви хотіли б бути чайкою? Я хотіла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на світанку й парити цілий день у блакитних просторах над водою. А потім ввечері летіти до свого гнізда. О, як добре я можу собі все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?

– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кірк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приїжджає на літо купа американців. Їм дуже подобається тутешнє узбережжя.

– Я боялася, що це будинок пані Спенсер, – сказала Енн сумно. – Мені туди зовсім не хочеться. Здається, що це кінець мого життя.

І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.

– Боже мій, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогодні не очікувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маєш, Енн?