Александр Афанасьев - Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3

«Що то за суш така! — казав пан писар пану голові. — Колиб-то дощик зпризнув — то усе б полізло із землі». — «Ковінька [367]тобі на язик, пане писарю! — кає голова. — Уже ж там у мене три жïнки, да не дай же то боже, як вони вилізуть!»

Заснув мужик на возі да і наïхав на верству́; коні стали, мужик і проснувся да й кає: «Оце бісова тіснота! Да що то за розумні люди були: не знали, де постановити верству́!»

Продав Грицько борошно [370]в губерніï [371]і купив собі добрі шкапові [372]чоботи [373], вимазав ïх добрим дьогтем і напився губернськоï горілки [374]всмак [375], так що ледве [376]виліз з губерніï. Далі вже не міг іти, упав на шляху [377]да і заснув, а москалі шли да і зняли чоботи. На другий день уранці ïде мужик з того села, з якого був і Грицько. Ото він, бач — той, що ïхав, підходе до Грицька да і буде його: «Вставай, кажу, Грицько!» — «Да ще рано», — кає Грицько. «Да яке тобі рано?» — «Геть [378], кажу тобі!» — кає Грицько, розсердившись. «Бач, ще й гнівається! Прийми хоч ноги з шляху, дай проïхати». Глянув Грицько на своï ноги і баче, що нема чобіт, да і кає: «Се не моï, моï в чоботах!»

«Що це з тобою робиться? — кає батько свому синові. — Чи у тебе лихоманка, чи що, що ти нічого і не ïси? Чи ïв ти сьогодні що?» — «Ні, — кає син, — мати уранці дала краюшку хліба, да черству, я хотів в ведро обмочити, да не влізла, дак я і сухую згриз; більш [380]ничого не ïв».

Сів Охрім з своєю жінкою Солохою на великопісні запуски [382]запускати. Солоха чи що з’ïла, чи не з’ïла, а Охрім усе поïв, і печене, і варене, да ще он цілу макитру [383]гречаних вареників вм’яв [384], і не здужа, сердега, вже встати з покуття да й кає жінці: «Солоха, Солоха! Ке [385]лишень сюда подушки». —

«На що тобі? Хіба на примосці місця мало?» — «Ох, лишечко ж мені!» — гвалтує Охрім. «Да що там таке з тобою?» — «Ох, голубочко ж моя Солоха! Скажи ж мені: чи усі миряне сьогодні ïли вареники?» — «А як же, усі!» — «Про-о-пали ж теперічки усі миряне!»

Зібралися з нашого села хлопці, може ïх там було із семеро або й більш. Да пішли в губернію на ярманок. Ходять собі по ярманку да й думають, щоб то губернське купити, да таке, щоб усім було в диковину. Аж зирк, москаль несе фузію [387]! «А що, браця, — кає коваль [388], — чи не купимо фузію у москаля?» — «А що ж, — гукнули [389]хлопці, — коли куповать, то й купимо!» Ото й купили фузію, купили маку — се то бач, пороху купили і шроту [390], да й пішли додому. Ідучи дорогою, один хлопець кає: «А що, браця, трельнимо [391]з фузіï!» — «Коли трельнимо, то й трельнимо!» — «А хто буде триляти?» — питає один. «Да хто ж, — гукнули усі, — як не коваль, се вже звісно!» Ото коваль узяв фузію, усипав в неï жменю [392]маку да і хотів уже триляти. «Тривай [393], тривай! — гукнули хлопці. — А ще ми не сипали маку». — «Ну, сипте і ви» — кає коваль. Хлопці повну фузію насипали маком да й кажуть: «От теперечки триляй, а ми з боків станемо да будемо дивитись [394], як вона пальне» [395]. — «А куди триляти?» — питається коваль. «Да туди, на татарву», — гукнули хлопці. Коваль трельнув — і фузію упустив і сам упав, а після як очунявся [396]да поглядів, що вся у нього морда в пасоці [397], а хлопці — де який без очій, а де який зовсім мертвий лежить, аж жах [398]його пройняв. А далі і кає: «Оце бісова фузія! Скільки тут людей побила! Чого ж вона наробила [399]у татарви?»

«Прохоре! — кає Омелько. — А на шо оце у тебе висе рушниця [401], хіба ти умієщ триляти?» — «От таке! — каже Прохір, — атож і не умію? Ластівку кулею [402]так і зчешу». — «Еге, а зіб’єш кулею у мене з голови шапку?» — «Зіб’ю». — «Ні, не зіб’єш!» — «Ні, зіб’ю». — «А шо?..» — «Кварту горілки». — «Добре!» Ото і пішли Прохір і Омелько у поле; сів Прохір на пні, а Омелько відміряв [403]п’ятнадцять ступенів да й ціле прямісенько в Прохорову кучму [404], а Прохір тільки зна натягує шапку, шоб не збив ïï Омелько. Трельнув Омелько. Прохір як сніп покотився. «А шо, — кає Омелько сам собі, — не збив, пропала кварта горілки!» А далі як підійшов да побачив, шо Прохір зовсім умер, зняв з його кучму — аж куля наскрізь голову пробила. «Еге, — сказав сам собі, — оце я понизив!»

Купив собі мужик нові шкапові чоботи, жінці накупив каблучків [406], а дочці сережки. Прийшов празник, ото усі і понадівали своï обновки. Мужик сів на покуття, виставив ногу і човга [407], щоб то бачили його чоботи, і кає жінці: «А чому се у нас хата не метена?» Жінка виставила поперед себе руки, розтопирила пальці, щоб то бачили ïï каблучки, да й каже: «Чи я ж не казала!» А дочка замотала головою, так що сережки зателипались [408], да кає: «Ото лихо, скількі ïï разів на день мести?».

Накинув Грицько ко́ня арканом да й тягне на гору, а кінь тягне під гору; аркан хоть і дуже кріпкий був, да порвавсь, а кінь сторч [410]головою покотивсь. Баче Грицько, що кінь перевертнем чеше, да й каже: «Оце бісова скотина, яка сильна! Бач, новий аркан як перегорів!» А Никита і пита у Грицька: «Яка ж скотина, чи та, що перевернулась, чи та, що стоïть?»

Продав мужик товар да пішов дьогтю купити, да увійшов в таку, бач, лавку, де фиги-миги продають і всякі ласощі [412]. Ввійшо́в, поставив мазницю біля чобота да і дивиться. Купець його і пита: «Чого се тобі надобно?» — «Я дивлюсь, — кає мужик, — що тутечки продається?» Купець і розсердився на мужика да й закричав: «Дураки, дураки, дураки!» — «Оце да й розход на них великий, — кає мужик, — оце ти тільки один і зоставсь!»

«Дивись, тату [414], від чо́го се: інший колосок, як поглянеш, так до землі і припада́, а інший як стовбур [415]стоïть?» — «Гай, гай! — кає батько, — бачу, що ти ще нерозумний, і того не втелепав, з дуба виріс, а ума, бачу, не виніс! Ото котрий повний, то так до землі і припада, а котрий пустий, то так до гори і дереться». — «От тепер же то я, тату, й догадавсь — від чого се наш писар Іван Гургуня так до гори ніс дере!»

«Хто там до тебе приïздив учора, — питає пан у свого мужика, — шо ти до мене прибігав за самоваром?» — «Да якійсь пан». — «Да який же, як його прозвище?» — «Оце й забув. Такось як на птаха скидається; є птах такий». — «Сорочинський?» — кає пан. «Ні». — «Гороб’євський?» — «І то ні!» — «Синицький?» — «Да ні. О, шоб його! От на умі вертиться, да не згадаю... [417]Вербицький, Вербицький, пане! Насилу згадав». — «Ти же казав, що його прозвище на птаха скидається?» — «Ге! Да шо, хіба птах на вербі і не сидить?»

Приходе мужик до пана, ввійшо́в у горницю да й став, а у пана був попугай, котрий тільки і умів казати: «Дурак мужик!» Мужик стоïть у порога, а попугай усе кає: «Дурак мужик!» А мужик усе йому кланяється, а далі і каже: «Звините, ваше благородіє! Я думав, що ви птиця».