Александр Афанасьев - Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3

Прийшов москаль на квартеру да й кає хазяйці. «Хазявка! Нету ли чаво поесть?» — «Є», — кає хазяйка. «Ну так давай!» Ото й постановила Хівря перед москалем повнісіньку макитру вареників — дума собі, що москаль повноï не з’ïсть. Почав москаль пораться біля вареників, упорався так, що тільки на донечку трошки [457]зосталось. Баче москаль, що вже трохи вареників в макитрі, да й пита Хіврю: «Хазявка! А как называется евта еда?» Хівря дуже розсердилась на москаля за вареники да з серцем йому й кає: «Жри мовчки [458]!» — «А славные жримочки! — кає москаль. — Нельзя ли еще подложить евтих жримочков?»

Приïхав з киïвськоï бурси син зажиточного мужика Петра Дренчика, хлоп’я мале, да що то розумне да прерозумне, таке що забуло — як з нами і говорють і як зоветься плуг, або потилиця, усе по письменському раздобарює: потилиця, кає, не потилиця, а затилок. Ото ходе він за батьком по двору і баче, що лежать граблі, він і пита батька: «Тату, як воно зоветься?» Да й наступив на зубці. Ще батько і не відвітив йому, як граблі вченого панича вчистили по мармизі так, що іскри з очий посипались. «Ай, бісові граблі!» — заскиглив [460]панич, а батько й каже: «Так тобі й треба, сину! Вчись, да розуму не провчи [461]; скоро ти забудеш, як і мене звати».

ïхав Омелько з губерніï додому, а школяр тож біг додому. Баче школяр, що на дорозі велика калюжа [463], да й почав прохати Омелька, щоб він його перевіз, а Омелько й кає: «Ти, братику, вчений, перейдеш, як захочеш». — «Е, коли ж так, — кає бурсак, — то я ж тобі зроблю штуку». Тільки що Омелько в’ïхав в калюжу, а бурсак вбіг за ним, да й сів верхи на коня, да й відрізав гужи у хомуті і переïхав через калюжу; а Омелько зоставсь у калюжі. Що тут робити Омелькові? Треба злазити з воза да ловити коня, що бурсак, переïхавши, бросив на тім боці [464], а сам узяв да й утік. Приймав Омелько коня, запріг, як пришлось, у самій калюжі і приïхав додому. Входе у хату і баче, що бурсак сидить на покутті в його хаті. Омелько і рот раззявив да й пита жінку: «Що се? Як се?» — «Да ночувати попросився», — кає жінка. «Гу! — кає Омелько. — Добре, спасибі, жінко, що пустила! От тепер же ж то я з тобою, бісове дитя, розтурбуюсь [465]». Що тут робити бурсакові? Утік би, да Омелько і хату защепнув і сам став біля дверей. Ото і кає Омелько бурсакові: «А ходи лишень сюда, вчений паничу!» Бурсак підійшов. «А що се таке?» — пита Омелько і показує на огонь. «А що ж, дядюшка, — кає бурсак, — як не огонь?» — «Ні, брешеш», — кає Омелько да як згарбав школяра за чуприну, да круте, круте, да приговорює: «Брешеш, се не огонь, а чистота!» Аж моторошно [466]стало бурсакові, да нічого робити. А далі велів Омелько жінці принести кухлик [467]воды да знов пита у бурсака: «Що воно є?» — «Вода», — кає бурсак. «Ні, брешеш, — кає Омелько, — се не вода, а благодать!» — да знов згарбав бурсака за чуприну і ну крутити, аж сльози як горох сиплються із очий у бурсака, а Омелько його круте за чуприну да приговорює: «Се не вода, а благодать!» — «Ну, а се що?» — пита знов Омелько у бурсака і показує на стелю. «Стеля, дядюшка!» — кає бурсак. «А, бач, ти вчений, да не знаєш, що се висота!» — да знов почав за чуба крутити; крутив, крутив, аж іскри посипались із очий у бурсака; сердега бурсак аж упав! Тоді Омелько сказав: годі [468]!

Після сього Омелько з жінкою повечеряли, а бурсакові не дали, да й лягли спати. Ліг і бурсак, да не спиться йому: почув, що мужик з жінкою захропіли, тихесенько відсунув заслінку у печі, достав огню і вийшов з хати да й підложив той огонь під стріху; хата мужикова і загорілась, а бурсак відсунув віконечко да й кричить мужикові: «Дядюшка, а дядюшка! Встаньте да погляньте, що воно робиться!» — «А що там таке?» — кає Омелько. «Як що? Хіба ж ви не бачите, що чистота побігла на висоту. А ви, дядюшка, мерщій беріть благодать да йдіть хату заливать!»

Йшов москаль чи в домовий одпуск, чи що, а його догоня конем Грицько з нашого села — чоловік усім знакомий, той, що у цвинтарі [470]в великий пост стоïть з каламаром [471]да проскури [472]підписує, бо був собі чоловік письменний. Його звали по батюшці Максимович. Ото він догнав москаля, а москалю захотілося під’ïхати, бо дуже утомився сердега. Москаль і гукнув [473]Грицьку: «Здоров, Хахол Максимович!» Грицько не розчухав [474], як його москаль назвав по йменню, а тільки почув, що по батюшці так улучив [475]; опинив [476]коня, глядить на москаля, потилицю чеше і сам сміється. «Што, — кає москаль, — аль не познал, што ли?» — «Ні», — кає Грицько. «Вот те на! Нешто забыл, как мы стояли в вашей деревне?» — «Да чи не Іван ви, господа служба?» — «Насилу вспомнил, Максимыч! А брат твой али сват, как бишь его — тот, што водочку тово...» — «Се Іван, да він мені дядько доводиться; нема вже його, господа служба!» — «Да где же он?» — «Вмер». — «Ой ли! А славный был мужик, царство небесное!» Москаль взяв да й перехрестивсь. «Да ви, бачу, усіх наших знаєте; сідайте лишень на віз я вас підвезу». Москалю тільки того і хотілось. Сів москаль на віз, да як переговорив усе, що було, а мовчки сидіти не хотілося, і кає Грицькові: «Максимыч! Давай, брат, рифмы говорить». — «Як се то рихми?» — «Да так, штоб было до ладу». — «А що ж, давай». — «Вот, например, как твоего деда звали?» — «Кузьмою». — «Я твоего Кузьму за бороду возьму». — «Ні, се не звичайно [477]; мій дід був чоловік всіми поважаємий, за що його за бороду брати?» — «Эх, брат, не знаешь ты дела! Ну, как твоего дядьку звали?» — «Хіба ж ти не знаєш, що Іван!» — «Твой дядько Иван большой болван». — «Бач, бісова служба, ще й лається! А як же тебе зовуть?» — «Леонтий». — «Е, коли Леонтій, то злізай з воза». — «Да эвто не рифма». — «Да що, хоть не рихма, а ти геть пішов з воза!»

Ходив якійсь пан по охоті з лягавою собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонца встав да може де яку й десятину зорав [479]і сів собі снідати хліб да сало. Ото пан і підходе до нього і пита: «А що се ти робиш, чоловіче?» — «Снідаю, пане!» — «Снідаєш?» — «Еге!» — «А що ж ти снідаєш?» — «Що снідаю? Хліб да сало». — «Сало! Да і собака моя не буде ïсти сала, хоть брось ïй». Мужик і відрізав шматовик [480]сала і кинув собаці да й дивиться, що то з того буде, а пан щось не наше заказав собаці. Собака й дивиться на сало, а ïсти боïться. Мужик поглядує то на пана, то на собаку, а далі зкинув кучму, почухав [481]потилицю і кає: «От тепер же ж то я, пане, догадавсь, від чого вона не ïсть сала; бачу, що і вона єдиноï з вами породи».

Приïхав якійсь пан у своє село; він десь в другім місці жив довго-довго, так що мужики не знали, що там за пан у ïх. Ото і приïхав да зараз виліз з карети і пішов до горниці, а його собака, чи вона мидялянська, чи або яка, з довгими ушима, зосталась у карети. Ото єдна жінка і кає свому чоловікові: «Чоловіче! Піду лишень я побачу, що там за пан такий!» — «Іди», — кає чоловік. Ото й пішла жінка на панський двор і баче, що стоïть карета. Вона зараз до неï дивиться; подивилась і пішла собі додому. Ото й пита ïï чоловік: «А що, жінка, чи бачила пана?» — «А як же!» — «А який же він?» — «Да який! Зовсім як наш барбос, тільки уши довші [483]».