Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Диви! А я що казав! Пливе! Наче Яна Клочкова! — переможно закричав Чу.

— Не дуже щось… — у голосі Соні чувся сумнів.

Валине борсання справді слабенько нагадувало плавання, вона товклася на одному місці й раз за разом зникала під водою.

— Е, пливе, невже не бачиш, — вдавано бадьоро промовив Чу, але й він тепер не був такий упевнений, як одразу.

— Вона тоне, Чу! — в розпачі крикнула Соня, бо Валя зникла під водою й уже не з'являлася.

— Ти диви, не глипач… — розгублено пролепетав Чу.

Сонин крик почули всі, хто був на уроці. Сашко П'явочка зметикував найшвидше й щучкою пірнув у басейн. Він випірнув з-під води, голосно відпирхуючись. Однією рукою Сашко гріб, а іншою — тримав під руку новеньку.

Віктор Іванович шубовснув йому на допомогу.

Валю витягли вчасно. Вона не встигла наковтатися води, просто дуже перелякалася.

— Як ти там опинилася? — спитав потерпілу учитель.

— Я бачила! Я бачила! — заляскотіла Тома Козохват. — Це він, Пластиліненко, її кинув!

— Я змушений викликати міліцію, — понуро промовив Віктор Іванович і взяв з лавочки мобільний телефон. — Це схоже на злочин, Пластиліненко.

Чу заарештували просто в басейні. Спочатку спитали, чи йому є чотирнадцять років, а коли Чу відповів, що, мабуть, є, надягли на лапи наручники й, навіть не давши скинути гумову шапочку для плавання, кудись повели під ошелешеними поглядами однокласників. Заплакану Соню зустрів під школою Том. Він вірно чекав, доки в господині закінчаться уроки.

— Ходімо, Томе, — схлипнула дівчинка, — Чу сьогодні з нами не йде, його посадять у в'язницю.

Песик тим часом весело підстрибував, силкуючись лизнути Соню в щоку.

— Ет, — відмахнулася дівчинка, — нічого ти не розумієш. Везе тобі: жодних у тебе проблем — ні клопотів, ні обов'язків…

Том ствердно заметляв хвостом.

Двоє міліціонерів попід руки провели Чу до фургона і всадовили на заднє сидіння. Самі сіли коло нього. Коли вже майже доїхали до відділку, в машині раптом затріщала рація: «Сьомий, сьомий, я дванадцятий, як чуєте?»

— Чуємо, — відповів у рацію міліціонер, що сидів біля водія. — На зв'язку сержант Свинобій.

«Негайно вирушайте до Центрального банку! — знову затріщала рація. — Збройне пограбування! Як чуєте?!»

— Вухами чуємо, вкуси мене вовк! — напрочуд радісно ревнув у відповідь лейтенант Свинобій. — Будемо на місці за три хвилини!

Він кинув схвильований погляд на двох своїх напарників, що сиділи позаду, по обидва боки Чу, притиснуті ним до бічних дверей, і з запалом потер долоні:

— Є робота, супермени! Готуйте зброю, зараз почнеться вистава! Візьмемо як шовкового, ще й не таких брали, ге!?

На даху фургона дико застогнала сирена й заблимав маячок, машина круто розвернулася на місці й рвонула у напрямку Центрального міського банку.

Біля банку вже зібралася купка роззяв, вони боязко, але з цікавістю зазирали в скляні двері. Міліцейський фургон завищав гальмами й зупинився, наче вкопаний, під самими сходами банку.

— Ану, розійдіться! — гаркнув сержант Свинобій, вискочивши з машини, неначе вжалений бджолою. В його руках холодно виблискував пістолет.

За сержантом випірнуло двоє причавлених Чу «суперменів» і навіть водій. Тримаючи поперед себе зброю, вони увірвалися в банк.

У фургоні лишився Чу. Про нього геть забули.

— Ти диви, — промовив він сам до себе, — справжнє пограбування. А що ж мені тепер робити?

Чу вирішив почекати міліціонерів і спитати, чи він їм ще потрібен, а чи можна вже йти додому?

«А що, — думав він, — навіщо я їм здався, якщо матимуть справжнього грабіжника. Е, мабуть, можна вже йти собі. Але зачекаю, краще спитати, бо ще переживатимуть, де я подівся».

Чу трохи посидів у машині, але, коли їхали, йому було так тісно й мулько, що він вирішив вийти на вулицю трохи розім'ятися. Чу підійшов до купки допитливих перехожих, що товклися біля скляних розсувних дверей.

— Е, зараз упіймають, — зі знанням справи кинув він, — сержант Свинобій ще й не таких брав.

— Це ще вилами по воді писано, я он учора в одному бойовику бачив, то там, коротше кажучи… — хотів був заперечити один дядечко в окулярах, повертаючись до Чу, та враз закляк.

— А-а-а!!! — по хвилі заверещав він і кинувся навтьоки.

Решта спостерігачів, зачувши крик, теж обернулися до Чу і теж дременули геть. Було чого: не щодня ж бачиш чимале рожеве в синій горошок чудовисько, закуте в наручники, до того ж у гумовій шапочці.

— Щось довгенько вони там вовтузяться, — знизав плечима Чу, — може, піти подивитися? Коли ще побачу, як ловлять грабіжників?..

Він ступив на першу сходинку перед входом у банк. Але тут скляні двері роз'їхалися в різні боки, і з них, задкуючи, вийшло двоє: чоловік у чорній масці з панчохи на голові та худенька дівчина в блакитних джинсах з мішком у правиці. Ні він, ні вона не бачили Чу, бо повернулися до нього спинами. Той, що в масці, однією рукою обійняв ту, що в джинсах, за шию, а іншою — тримав коло її скроні пістолет. А ще чоловік кричав у напрямку дверей:

— І не думайте зі мною жартувати! Не смійте виходити звідти раніше, ніж я заведу вашу чортопхайку! Інакше — я її вхекаю! На місці кокну!

— Кого, чортопхайку? — чемно спитав Чу. — Хочеш на неї похекати?

— Оцю дівку, дурню! — чоловік обернувся. — І не думай, що я з тобою гра…

Чу не бачив його обличчя, проте в очах грабіжника (а це таки був грабіжник, а дівчина — його заручниця) на мить промайнув переляк, а потім вони закотилися, злочинцеві коліна підігнулися, і він, зомлівши, гепнувся просто на сходи.

— Мабуть, не снідав зранку, — пояснив білій як стіна дівчині-заручниці Чу.

— У-угу, — часто-часто закивала вона і простягла рятівнику торбу. — О-ось, г– гроші тут.

— Я взагалі баранцями розраховуюсь, — відповів Чу, — але якщо вам так буде спокійніше…

Лапи Чу були в наручниках, але він узяв торбу обома зразу.

— Стояти на місці! Не рухатись, я сказав!!! Стрілятиму в лоба! — з банку нарешті вискочив сержант зі своїми «суперменами».

Він обвів поглядом сходи, здивовано гикнув і опустив свою зброю.