Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Це ти його? — спитав у Чу.

— Е, вийшов трохи розім'ятись…

— Ну, молодець, хай мене вовки покусають! Спасибі. Вчіться, супермени, як працювати. Давайте, тягніть його в машину.

— А мені вже можна додому? — спитав Чу.

— Яке додому! З нами поїдеш. Думаю, там у басейні якесь непорозуміння сталося.

— Е, дрібниця, — погодився Чу.

— Все одно треба їхати, порядок такий. Буде до тебе кілька запитань.

— Ну, то їдьмо, — кинув Чу. — Та зніміть з нього вже наручники, супермени! — гарикнув сержант Свинобій і, взявши в Чу мішок з грішми, попрямував до машини.

Соня не могла заснути. Вона дуже хвилювалася за Чу й картала себе, що не переконала його перевірити підозри у якийсь інший спосіб, не кидаючи Валю посеред басейну. Добре, що Козохватка не чула їхньої змови, інакше й Соня сиділа б зараз за ґратами.

Зрідка дівчинці вдавалося ненадовго закуняти, й тоді їй верзлися всілякі жахіття про те, як великі волохаті й лускаті міліціонери закидають Чу, а за ним і її, в Країну жаховиськ. І начебто за головну в них Валя Лісова. Буцім вона дивиться, як їх закидають, голосно регоче і кричить не своїм голосом: «Дурники! Хіба вас не вчили в школі, що відьми не тонуть?! Це ж проходять у першому класі! Знаєте, за що вам таке?! Бо мій Кучкудук зовсім не їсть кров'янки!…» Бр-р-р-р!!!

Зранку, перед уроками, Соня розповіла про все П'явочці: і про Збіговисько, і про глипача, і про новеньку. А що мала робити, слід же шукати допомоги, щоб якось визволити Чу. Якщо П'явочка нічого не придумає, то вже ніхто інший не зарадить.

— А що ж ви зразу мені не сказали, — трохи образився Сашко, — я б раз плюнути того глипача вичислив.

— Ну, не сказали, — відповіла Соня. — Але ж зараз головне — допомогти Чу.

— Ми повинні допомогти влаштувати йому втечу з тюрми, — вирішив Сашко.

— А як?

— Найлегше зробити підкоп. Але мусимо скласти план дій.

— Ти впевнений, що вдасться? А якщо й нас упіймають?

— То й нас кинуть за ґрати.

— Ага, а що я батькам скажу, коли вони приїдуть? До того ж сумніваюся, що мені дозволять тримати у в'язниці папугу.

— Якого папугу? — здивувався Сашко.

— Я ж тобі казала: батьки привезуть балакучого папугу з Африки.

— Ну, ти таки мусиш чимось пожертвувати заради порятунку друга, — сказав Сашко. — Чу твій друг?

— Ще й який! — відповіла дівчинка. — Але чи не можна якось інакше його визволити?

— Є ще один варіант, але чи він погодиться?..

— Хто чи погодиться?

— Хуба Буба.

— Хуба Буба?

— Так, — кивнув П'явочка, — тільки він може допомогти.

— А як? — не зрозуміла Соня.

— Він — директор школи. А все сталося у школі. Нехай би пішов, нехай би ми втрьох пішли до міліції, поки Чу ще не в тюрмі, і сказали б там, особливо Хуба Буба нехай би сказав, що Чу — гарний учень, що він раніше ніколи нікого не топив у басейні, це було вперше…

— Не годиться, — перебила Соня, — треба всіх переконати, що трапилася випадковість, жарт чи щось таке.

— О, справді — жарт, і взагалі ще не відомо, може, то Лісова сама вирішила прикольнутися, хто її знає, що там у неї в голові, — вона ж новенька.

— Правильно, от тільки чи схоче Хуба Буба йти в міліцію, — засумнівалася Соня. — Він вгзагалі, коли дізнається, що сталося, то вижене Чу зі школи.

— А ми його якось у мовимо,. — впевнено сказав Сашко.

— Спробуймо, — кивнула Соня.

Ніхто не хотів заходити до директорського кабінету першим. Довелося викидати на пальцях. З третьої спроби Сонині «ножиці» порізали Сашків «папір». Сашко просунув у двері голову.

— Дозвольте?

— Фого тобі, П'ятофко? — спитав Хуба Буба.

— Я не П'яточка, я П'явочка, — зашарівся хлопець. — Ми прийшли у важливій справі, з приводу міліції.

— Фо ти вже накоїв, П'ятофко? — знову перекрутив Сашкове прізвище директор. — Яка міліція? Ану, зайди-но.

— Ми вдвох, — сказав Сашко заходячи, і Кіндрат Мусійович побачив за спиною хлопчика Соню.

— Ну-ну, фідайте, розказуйте, — директор вказав поглядом на стільці.

— Учора, — почав говорити Сашко, — на уроці фізкультури сталося непорозуміння. Наш друг… — хлопчик затнувся і запитально глянув на Соню: чи може він називати Чу другом?

Соня ж розцінила цей погляд як прохання про допомогу й сама заговорила:

— Наш друг Чу Пластиліненко ні в чому не винен, і його негайно треба випустити з міліції.

— Так уже й не винен, — пирхнув Хуба Буба, — а фвідки? Уфора Віктор Івановиф приводив мені фвідка, Томофку Козохват, і вона форним по білому мені розказала, як отой ваф Плафтиліненко кинув дівфинку в бафейн.

— Вона помилилася, — впевнено кинув Сашко, — все було зовсім інакше.

— Кажеф, інакфе. Гаразд, зараз ми її пофлухаємо фе разофок.

Директор подзвонив до вчительської, і невдовзі Маргарита Семенівна привела до кабінету Тому Козохват.

— Ану, розкажи, будь лафофка, фо ти бафила вфора на фізкультурі? — одразу ж запитав Кіндрат Мусійович.

— Бачила, бачила, — ніби чекала такого запитання зубрилка, — Пластиліненко хотів утопити новеньку. Валя вона зветься. Він її кинув у глибокий басейн. А П'явочка витяг її.

— Ти хотіла фказати П'ятофка?… — перепитав директор.

— Я П'явочка, від слова «п'явка», — поправив директора Сашко.

— А я як фказав? — здивувався Хуба Буба.

— Ви сказали П'яточка, від слова «п'ята», але річ не в тім, — втрутилася Соня. — Справа в тому, що Чу не збирався топити Валю.

— Не збиравфя? — здивовано спитав Кіндрат Мусійович. — А фому? Тобто я хотів фказати: фо ж то було?

— То був просто жарт, звичайний жарт.

— А ти фо фкажеф? — директор зиркнув на Тому.

— Ну, не знаю, — задумалася Тома і подивилася на Сашка, який з-під столу показував їй кулака, — може, й жарт, а може…

Сашко тим часом показав ще одного кулака й насупив брови.

— Таки жарт, — видушила з себе Тома, — Пластиліненко такий жартун…

— Боже мій! — скочив на ноги Хуба Буба. — То його негайно треба витягти з міліції, бо фе пофадять. Ідіть на уроки, а я поїду по Плафтиліненка.

— А можна ми з вами? — в один голос заканючили Соня з П'явочкою.

— Поїхали, — махнув рукою директор, — а ти, Козохват, іди на урок, тобі не можна пропуфкати занять.

— А фкажіть мені, діти, — спитав Кіндрат Мусійович, коли вони втрьох уже мчали до міліцейського відділку на директорській «Таврії», — чи Плафтиліненко дафть мені якого гарненького фантика, якфо я його заберу з міліції?

— Дасть, дасть, — запевнила директора Соня, думаючи, який саме фантик зі своєї скромної колекції доведеться віддати.

Вони припаркували машину біля відділку й увійшли. На першому поверсі сидів черговий міліціонер, ще зовсім молодий. Хуба Буба «озброївся» рішучим виразом обличчя і підійшов до нього.

— Хто тут у ваф головний, юнафе? — суворо спитав директор.