Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)

Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабiну, коли все тут завалене майже до стелi ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки пролiз пiд стелею. Другий, оглянувши пасажирiв, що всiлися на лавах попiд стiнами, дiстав звiдкiлясь сiрi пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?

- Для всяченських, - вiдказав дiд. Вiн повiсив свого костура гогулиною за один з тросiв на стiнi й почав розкладати в пакунок яблука, дiстаючи з кишень пiджака.

Всi троє льотчикiв зайняли свої мiсця в кабiнi. Тодi над ящиками з'явилася чубата голова одного з них i заговорила влесливим жiночим голосом:

- Громадяни пасажири, прошу уваги! Екiпаж лiтака АН-2 радий вiтати вас на борту нашого лайнера! - i чомусь зупинив свiй погляд на обличчi Василька, який не мiг приховати критичного виразу. - Рейс виконує чорноморський екiпаж. Командир екiпажу льотчик найвищого класу Анатолiй Петрович Синиця. На зльотi й пiд час посадки у салонi не курити i не... смiятись! - i посварився пальцем на Василька. - Ноу смокiнг!..

- У салонi!.. - зневажливо буркнув Василько.

Запрацював двигун, замигтiв пропелер, машину затрясло, як у пропасницi. Та злетiли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорi, мабуть, вiтер був сильнiший, лiтак почало погойдувати. Скрипiли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, нiби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стiну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на нiй, i лiтак в той момент чомусь завалювався на лiве крило.

Над ящиками знову з'явилася чубата голова льотчика.

- Дiду! - закричала вона, щоб пересилити гуркiт двигуна. - Що за жарти? А ну знiмiть свiй костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!

Старий зняв свою "третю ногу" з троса, й лiтак полетiв бiльш упевнено. Однак пасажири вже розм'якли. Тепер навiть тихе й непомiтне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетiв, якi було видано заздалегiдь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишенi пiджака.

В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летiв з ластами в торбi за спиною, пiймавши таксi в аеропорту запросив i бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти нi про що, та молодик, мабуть, вiдчув якусь близкiсть до них, оскiльки й там їхали в однiй машинi. На Василька вiн не звертав якоїсь особливої уваги, i хлопець теж до нього не придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустрiч.

2. "ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ"

Василько давно помiтив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусiдiв. З кожного вiдчиненого вiкна свого чи iншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос спiвака чи спiвачки, або кiно. Передачi однаковi, але люди їх дивляться рiзнi. Цього вечора демонструвався кiнофiльм "Червоне i чорне". Василько порадував татка i маму своїм приїздом i вiдпочивав вiд вiдпочинку у курортному мiстi.

Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, вiн мав у головi свої думки. Не мiг змиритися з тим, що до них у мiсто можуть лiтати лише неповноцiннi лiтаки, бо для справжнiх, як сказав дядько Микита, - молодик з ластами в торбi, немає бетонки. Всього навсього! "Ось прославимо своє мiсто, - обiцяв той спортсмен. - Тодi й на нас звернуть увагу". А як? Якби ж хтось з цього мiста полетiв у космос чи придумав якусь дивну машину... Вiн би й сам погодився летiти на мiсяць i далi, аби мiсто Городище написали на картi крупними лiтерами. Без цього бетонки не буде...

А на екранi тим часом коїлося чудне й незрозумiле. Гарна молода тiтка у старовинному бiлому вбраннi вночi вийшла на балкон з ножицями в руках. Пiдняла руку до голови, чик - i пухната коса впала у її пiдставлену руку.

Жiнка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:

- Це тобi посилає твоя служниця на знак вiчної вдячностi. Я вiдрiкаюся вiд свого розуму, будь моїм повелителем!

Молодий дядько в бiлих панчохах, така була колись мода, впiймав ту косу i притулив до губiв. Тодi помахав рукою тiй жiнцi й чкурнув у кущi, нiби злодiй.

Неподалiк вiд телевiзора, на столi, свiтилася настiльна лампа з прозорим зеленим абажуром, вiд якого обличчя Володi, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.

Володя у них вiдмiнник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Вiн може дивитись телевiзор, а тодi нi з сього, нi з того скочити й, зашморгавши носом, вибiгти з кiмнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дiвчини чiпляється. На вулицi нормальний, може й здачi дати, при потребi, а коли читає книжку чи дивиться телевiзор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а вiн дивиться крiзь тебе й мовчить. Iще Володя пише вiршi, ховає зошита, а коли нiкого немає вдома, читає уголос або наспiвує ось таке:

Не люблю свiй п'ятий "Бе",

Та йду на уроки,

Щоб побачити тебе,

Моє карооке!..

Василько вже не маленький, знає про брата все. Оте "карооке" старша донька дiльничного мiлiцiонера, їхнього сусiда по квартирi, - Iрина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очi банькастi, як у бабки, що лiтає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, нiби глек води несе на головi. Он у неї сестра Каринка, зовсiм не така, хоча теж вредна. Васильковi ота Володина любов у печiнках. Як що, так бiжи поклич!.. Або записочки носи їй. Вiдповiдь приносить Каринка. Думалося, що влiтку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалiк вiд озера, далеченько за мiстом, а виявилося, що й там вони сусiди!

Прокинувся вранцi, не за власним бажанням, не вiд грому небесного чи землетрусу. Нi, це дружина дiльничного мiлiцiонера, вилицювата, розпашiла молодиця у штанях, що аж трiщали на нiй, тягла за собою старшу Iрину i репетувала, аж шибки у вiкнах брязкотiли.

- Ви бачили таку! - виставляла вперед доньку. - Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевiзорi, те й собi чинить! Вiдчикрижила таку косу й кудись подiла! Кажи, для чого вiдрiзала косу? Куди подiла? Кажи, бо три шкури спущу!

Iрина, як завжди, високо тримала голову i, ховаючи очi - подарунок природи - пiд довгими, нiби наклеєними вiями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нiчого не чує, що вона перебуває в зовсiм iншому свiтi, в iншому просторi.

Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацiю може внести яснiсть. Помiтивши, що у Iрини одна коса лежить на спинi, а вiд другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком i хiхiкнув. Тодi зайшов наперед i заглянув їй в обличчя.

- Володю, - пiдiйшла до старшого мати дiвчини. - А ти не знаєш, де її коса?

Аж тут i господиня. Привiталася з сусiдкою i, зрозумiвши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подiяло. Володя, що лежав пiд ковдрою на канапi, пробурчав:

- Вийдiть, я встану.

А коли всi вийшли, вiн скочив на ноги, натягнув штани i пiдбiг до комоду в кутку кiмнати. Дiстав коробку вiд електробритви "Харкiв" i, зробивши крок через порiг, мовчки тицьнув її в руки Iринi, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в нiй Iринину косу.