Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)

- Ви бачили таке! - вигукнула вона зловтiшно i забiгала очима вiд Iрини до Володi, вiд доньки до "зятя". - Парубок i дiвка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! I не соромно вам?!!

Мабуть-таки, було соромно обом, бо "жених" утiк, а його "наречена" стояла, понуривши голову.

Сусiдка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу i заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспiшала на роботу, бабуся поралася на кухнi, i нiкому було втiшити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навiть наблизитися до нього в такi хвилини. За спiвчуття вiн може вiддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голiвцi й заспокоювати, вiн вирiшив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.

Вибiг з пiд'їзду й метнувся до сусiднього, де в палiсаднику пiд кущами бузку гралися його ровесницi - Каринка й ще двi дiвчинки її вiку. Вони вкладали в iграшкове лiжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очi. Вони так захопилися грою, що не помiтили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом двi косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врiзнобiч. Вiн вже було прицiлився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дiвчинку в спину. Вона впала. Доки пiдiймалася, вiн встиг вiдрiзати косичку. Дiвчина лише розкрила рота, але не встигла нiчого сказати, як Василько зник у своєму пiд'їздi. Розгублено звелася на ноги й пiшла додому. Увiйшла в кiмнату, повернулася спиною до матерi i пальчиком указала на мiсце, де ще недавно була кiска.

- Господи! - сплеснула в долонi мати. - I воно туди ж!

Василько тим часом влетiв до себе й поторсав брата за плече.

- Чого тобi? - повернувся той i намiрився вдарити.

- Ось! Бери! - радiсно сяяв очима. - Хочеш, ще одну вiдрiжу!

Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними слiз досади, вiн пiдняв її, вiднiс власницi i вiддав, буркнувши:

- Забери її, жадоба!

3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ

А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летiти в одному лiтацi, а й у двох таксi їхати до аеропорту i вже дома з аеропорту до будинка. Вiн теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.

Микита Сорокалiт, так його звали, приїхав додому i наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тiм, що його кличе до себе в хутiр Калиновий дiдусь Захарiй. Дiд, Микита про це знав, хитренький i скупенький. На всiх родичiв, особливо на молодих, дивився з пiдозрою, нiби всi вони зазiхали на його високий будинок на околицi, на садок, худобу i пасiку. Усiх сторонився, жив вiдлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити - вiдчув подих старезної баби з косою за плечима.

Треба їхати. Це недалеко вiд, мiста, кiлометрiв тридцять п'ять, а там ще зо три кiлометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пiшки. Звернув увагу на стрiлку-покажчик. Як люди розмовляють, так i пишуть. "Калинiв" написано правильно, а поряд стрiла, що вказує на шлях проти лiсосмуги. Початок слова українською мовою, а кiнець - росiйською: "ЩАСТЬЕ". Нахилився, пiдiбрав камiнець (у цих краях крейда на кожному кроцi) й виправив помилку, перекреслив двi останнi лiтери i вгорi дописав "Я".

Йшов грунтiвкою, не поспiшаючи. Щоправда, вже на околицi його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дiд Захарiй чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогоднi був пригнiчений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним i клопiтким свiтом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворi вуликiв - старий продав пасiку. Виходить, що готується капiтально. Мабуть, i покликав для невеселої розмови.

Нi, як виявилося, дiд не дуже корився часовi i хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощiв, а то хiба - i зрiст, i вiк, i спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючi брови, у цьому якась зверхнiсть i навiть жорстокiсть. Хоча, дiд пам'ятає, в дитинствi вiн був лагiдний i чуйний до тварин, кiшок не мучив i пiр'я з хвоста в голубiв не висмикував.

Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.

- ...Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смiєшся?

- Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.

- Чому це? - схилив голову на плече старий.

- Посада не дозволяє.

- Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi... А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!

- Баба Палажка?

- А то хто ж.

- Чому ви її кумою звали?

- Бо кума... - замислився старий. - У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса...

- Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?

- Варте, варте, онучок! - запевнив старий. - Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...