Ірина Горшкова-Мищенко - Білеско, або Чарівні двері

Перед собою Марія побачила галявину де були досить дивні істоти. Зростом вони були маленькі, довгі руки вони складали на грудях, немов не знаючи де їх діти. Обличчя випромінювало впевненість і якусь не зрозумілу гордість. Їх було не так вже й багато, проте стояли вони колом в середині якого був один із них. Саме він виголошував ці слова.

– Так, так, – промовляв він впевнено – завдяки мені. І всі ми тепер будемо жити винятково щасливо, бо я, присягаюся, що все, що було зроблено мною, буде на благо мені, тобто вам…

Тут він затих, бо побачив Марію, яка досі стояла тихо і спостерігала цю дивну картину.

– Агов, дівчино, іди сюди. Так, так, я до тебе звертаюся.

Марія несміливо підійшла і тихенько привіталась.

– Де ти взялася така кумедна і недоладна? Подивіться, які в неї маленькі руки, і якого вона великого зросту!

На Марію, здавалося, дивилися й справді як на диковину. Вона не знала, що відповісти на це зауваження, тільки сказала перше, що їй прийшло в голову (бо зрештою треба ж було щось казати).

– Вибачте, ви не бачили бува білого кошеняти.

– Сірого слоненяти? Де ти таке чула, щоб в Адверландії жили слоненята.

– Та ні, ви не зрозуміли, я сказала, що…

– Сало? І цього дива в нас немає, проте можемо запропонувати листя дикого плюща, який має чудовий запах стиглої дині, а ще в нас є чудові археоїди. Вже до речі достигли.

– Та ні, не треба, я піду собі.

– От дивна, та де ти їх знайдеш? Вони є тільки в нас.. А ще ти мені знадобишся. Підійди ближче.

Марія підійшла.

– Ти дівчино повинна мене підтримати і похвалити. От скажи, правда я найкращий носій каміння з одного місця на інше?

– Та я не знаю…

– Бачите, навіть вона, ця кумедна істота, знає, що я найкращий.

– Та я взагалі вас вперше бачу

– Що ти говориш? Що навіть кращих за мене не бачила? О, це дійсно правда, хороша дівчинка.

Всі інші підхопили – хороша, хороша…

– Та ні, послухайте, мені треба звідси вийти.

– Так, тобі треба з нами йти, бо тільки з нами тобі буде добре.

Всі інші – добре, добре…

Тут Марія злякалася по-справжньому. Вона бачила, що вони її не розуміють, і всі її слова перекручують. Більше того, вони були впевнені, що вона піде з ними і плигали навколо, виражаючи свою радість. Тут дівчина вдалася до хитрощів. Вона підняла з землі палку і кинула в бік.

– Дивіться, там щось є

– Хтось псує? Що псує?

Доки вони розглядали те місце, куди мала впасти палка, Марія побігла що є сили. Вона давно так швидко не бігала. Не наважуючись повернутись назад, вона все ж чула їх голоси.

– Наздогнати, повернути, заставити поаплодувати, похвалити, дивне створіння. Догнати…

II. Коли здійснюються бажання?

Нарешті Марія була від них далеко і зупинилася щоб трохи перепочити. Вона бігла хвилин десять не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на галявини, які вона пробігала. Коли сили у дівчинки закінчилися, вона нарешті зупинилася. Її очам відкрився гарний краєвид. Проте щось в ньому було незвичне. Але що? Так, тут росли дерева і квіти, зеленіла трава і співали птахи, але дерева не були схожі на звичайні дерева. І квіти мали чудернацьку форму. Марія підійшла до деревця, що формою своєю нагадувало башту і знесилено сіла. Обіпершись об стовбур вона поклала руки на коліна і подумала, що було б добре, якби тут поблизу був струмок, бо вже дуже хотілось пити. Раптом вона почула плескіт води. Піднявшись, вона дійсно побачила джерельце не далеко від того міста, де вона сиділа. І це було дивно, бо дівчинка була впевнена, що не бачила його тут. Та Марія вже не так дивувалась всім чудесам, бо трохи звикла до них. Попивши води, дівчинка знову повернулася до деревця. Вона не знала ні де вона, ні куди їй слід йти. Та ще їй хотілося їсти і вона стала оглядати, чи немає на дереві якихось плодів. На велике здивування Марії вона побачила груші. « Дивно – міркувала вона собі – хіба це дерево – груша? Краще б тут росла яблуня». Не встигла вона так подумати, як відразу на деревині з'явились яблука і такі вже гарні та соковиті, що рука сама потягнулася до них. Вони з'їла яблука і забажала шоколаду. І зовсім не здивувалася, коли побачила його на кущі. Тут Марія зрозуміла, що її бажання здійснюються і дуже зраділа. Вона думала, що б іще загадати і пішла далі. Нарешті пригадала: вона хотіла морозива. Але ніде його не бачила. Дівчинка навіть промовила вголос: «Хочу морозива!». Але нічого не відбулося. Як то так? Трохи поміркувавши, вона вирішила повернутися до того міста, де почалися виповнюватися її бажання, під те саме дерево. Вона знову повторила ті ж самі слова, і знову нічого не відбулося. Марія зовсім засмутилася і знову сіла під деревину. Що далі? Дівчинка геть заплуталась. І тут – от диво – в її руці з'явилося морозиво. Як вона зраділа! Вона піднялася і стала кружляти з ним на місці. З'ївши його, дівчина забажала ще і ще. Поївши досхочу, вона знову подивилась на цікаве деревце. І тут Марія зрозуміла, що її бажання виповнювалися тільки тут. Це дерево, мабуть, було чарівне. І дійсно так. Дівчинка ще побажала, щоб її сукня стала чистою, нові банти і навіть окуляри від сонцю і це все відразу ж з'являлося в неї. Потім їй це набридло. Бажання, здавалися однотипними і простими. От якби щось грандіозне!

«Я тут зовсім сама, – думала Марія – от якби когось зустріти. Бажано доброзичливого».

Звідки не візьмись, з'явилися хлопчики, дівчатка. Вони посміхалися і про щось розмовляли. Тут вони побачили Марію і підійшли до неї.

– Яка дівчина! Погляньте! Як тебе звати?

– Марія – відповіла вона ніяково.

– Ти, мабуть прийшла до нас із Острова Досконалості?

– Дивний острів Вперше чую Ні, ні, я з міста Н., і, здається, заблукала.

– Так ти шукаєш свій дім?

– Шукаю.

– Ми знаємо де це і обов'язково тебе відведемо.

– Справді? Буду вдячна.

Про себе дівчинка подумала, що цього разу їй також слід бути обережною, бо ще не відомо, чим може повернутися для неї ця подорож.

Проте вона впевнено пішла за ними бо вже дуже вони видалися добрими та привітливими. В дорозі діти роззнайомились. Звали їх правда дивно: Агнеса, Роза, Пава та Сейму. Марія подумала, що діти загалом з іншої країни, а розмовляли вони так, немов, як мінімум, з іншої планети. Вони безупинно нахвалювали Марію, її красу, розум, вишуканість та простоту. З першим можливо ще було важко сперечатись (хоча Марії було ніяково, бо в присутності цих дивних дітей їй зовсім не здавалося, що вона виглядає привабливо), що до інших речей, то дівчина дивувалась, як вони могли оцінювати її, вони ж були знайомі хвилин десять, а вже з такою легкістю оцінили те, про що зовсім не знали. Між іншим, здивування в розчарування не переросло, бо дівчинці завжди хотілося, щоб її цінували і тут, нарешті, її мрії почали збуватися. Їй прийшла ще одна ідея: а що якби вони повністю слухали тільки її, вона б з легкістю змогла б верховодити, а в школі вона потім би з гордістю розповідала, де вона була і як її сприймали. Тоді б усі дізнались, що вона не просто маленька сором'язлива дівчинка, а дійсно лідер з великої літери. Поки Марія так міркувала, ці задуми подобалися їй все більше і більше. Та не було ніякої впевненості, що ці діти будуть її слухати, та й від дерева бажань вони відійшли вже надто далеко. Все ж варто спробувати.