Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

-- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.

-- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?

-- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...

-- Що дзвонить?

-- В коробочцi шкрябає, кажу...

-- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?

-- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?

-- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.

I справдi, надворi йшов дощ.

Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.

-- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.

-- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.

-- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:

-- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!

-- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

-- Ось ви, злидарi зi Сходу...

I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:

-- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:

-- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

-- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.

-- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цiлком спокiйно тато сказав:

-- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.

-- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.

Тiтка Паулетта побачила.

-- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.

-- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

-- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

-- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.

-- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?

Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:

-- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

-- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?

"Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".

-- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.

-- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

-- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!

Якесь безглуздя та й годi.

-- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.

-- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

-- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?

Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.

-- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.

-- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.

-- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.

Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.

Раптом бабуся перестала жувати.

-- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.

Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:

-- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?

Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!

Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.

Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.

Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.

Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:

-- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.

Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.