Юрий Ячейкин - Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)

А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше загорлав:

- Просто по курсу планета!

А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!

Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною кисневою оболонкою.

Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як було менi уу не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас, я, безумовно, дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть iншим разом.

Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.

Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте старих капiтанiв - вони знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетноу ракети - велике нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп! Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.

Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самоу трибуни, яку тубiльцi вмент зрихтували бiля мосу коробки.

А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця ухня звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на мiтинг, шию витягусш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як на долонi!

Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i, коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:

- Дорогi друзi! Велике щастя вiт...

Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:

- ...ланети стриб...

- ...сторична подi...

- ...ершим внеском!..

- як той казав...

А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.

Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я - нi, обмiркував наше скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку. Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.

Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i цирковим акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знасте, в далеких мандрах присмно було сiсти на неу, згадати тихий вечiр i, як вдома, посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:

- Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй на вус, потiм менi розмотасш...

Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого я не запропоную. Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний наказ.

Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.

Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi всi як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це подивитися!

Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за руки, за ноги... Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше. Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!

"Тисяча астероудiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету веселих самогубцiв?"

Та менi не дали довго мiркувати над цiсю похмурою проблемою. Одним стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в мос тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали i пiд бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з радiстю пожертвували своум життям i нескiнченною вервечкою почали самовiддано стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на поверхнi планети не залишилося жодноу живоу iстоти! Тiльки височiли скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна

Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стас сторч. А прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але до чого людина не звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю, - i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то значить - провести останнi секунди життя з комфортом!

I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися до лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний маневр, що любо тобi подивитись.

Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та, думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивасться з усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:

- Що, дiду, вдвох веселiше?

- Це найщасливiший для нашоу планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми всi жалкусмо, що ви не вiдвiдали нашу планету ранiше...

Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.

А ми вже мчали, немов тi метеори! Тiло, як гарматне ядро, розтинас гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починас куритися волосся. ^

Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишасться дослiдником i до останньоу митi спостерiгас. От i я почав свого супутника розпитувати, хоч менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою: