Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Менi вiдплатять на догоду вам!

Я вiльно жив, придбав i грошi, й славу,

Та смерть усе з собою забере.

Тепер останню я даю виставу, -

Розбiйник цей героєм тут помре.

Прилюдно, на очах вельможних дам,

Помре розбiйник на догоду вам.

Коли я, мовби й справдi страхiтливий i гордий розбiйник, прокричав цi останнi рядки, прадiдусь тiльки сказав:

-- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.

-- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?

-- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.

-- Який селянин, прадiдусю?

-- Селянин-крiпак iз давнини, що повстав проти своїх панiв на захист своїх прав. У мене вiн пiд шибеницею спiває пiсню непокори гнобителям. Ось послухай.

Прадiдусь начепив окуляри, якi перед тим вертiв у руках, i прочитав:

Пiсня крiпака пiд шибеницею

То як, панове? Тут менi

Ще й пiсню заспiвати?

Та в крiпакiв такi пiснi, -

Вам краще б не чувати!

Мене ви вiшаєте, так?

Я муляю вам очi?

То хай же знає з вас усяк,

Що й сам я вмерти хочу!

Хай краще стане серце враз,

Нехай цю мить я згину,

Анiж, працюючи на вас,

До скону гнути спину!

Тихiш, панове, не кричiть!

Змогли ви все зажерти.

Та вас хiба крiпак навчить,

Як треба гiдно вмерти.

Давайте ж вiшайте мене!

Прощай, життя обдерте!

Прощай, крiпацтво навiсне!

Здоров, бабуню-смерте!

Я хотiв був сказати, що селянин, по-моєму, справжнiй герой, але прадiдусь озвався перший:

-- Героїзм вимiрюється й часом та обставинами. За часiв крiпацтва селянина-бунтiвника могли й помилувати, якщо перед лицем смертi вiн на колiнах благав милосердя в свого пана. Але моєму селяниновi воля дорожча за пiдневiльне життя. У нього ж, певне, були жiнка й дiти. Однак у своїй пiснi вiн не просить милостi, а називає кривду кривдою i за це приймає смерть. Це пiсня героя. У нiй є гумор -- гiркiший вiд полину! Панам навряд чи було смiшно.

-- То, може, це взагалi гумор без смiху, прадiдусю?

-- Просто смiх тут особливий, Хлопчачок. Вiн нiби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей смiх рятує стратенця вiд зашморгу. Ось як у моїй баладi про гусака й лисицю, хоча в нiй, мiж iншим, нема нiякої шибеницi.

-- А я цей вiрш знаю?

-- Я тобi його розказував рокiв кiлька тому, Хлопчачок. А сьогоднi вiн нам дуже до речi, то я розкажу його ще раз.

Прадiдусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тодi розповiв напам'ять:

Балада про мудрого гусака

Хап лисиця гусака!

I не встигла сiсти:

-- Слухай, кумцю, рiч така:

Мушу тебе з'їсти!

-- Вже ж не як, уже ж не як! -

Вiн мов пробудився. -

Я ж i сам подумав так,

То й не боронився!

Нащо сльози, нащо страх?

Будь, що має бути!

Тiльки знай, що в гусаках

Трохи є отрути.

В нас вона -- в якого де:

Чи в стегнi, чи в спинцi.

А буває, попаде,

Що в самiй печiнцi.

А отрута -- рiч така,

Що не пахне жартом!

То ж бо їсти гусака

Зопалу не варто.

Бо отруту проковтнеш -

То погана штука:

Так вiдразу i помреш

У великих муках!

В мене в шиї, далебi...

В шиї, ну скажи ти!..

Ой, боюся, що тобi

Вже не довго жити!

Чи тобi не палить лоб?

Не стрiляє в вусi?..

(Та воно таки було б,

Звiсно, й по заслузi!)

Ну, тут лоба мац кума:

"Господи! Одначе...

Щось у мене недарма

Лоб такий гарячий!

Та воно це рiч така...

Ще не пiзно, може?..

Геть поганця гусака!"

-- Йди собi, небоже!

Та й пустила. А гусак,

Як вiдбiг далеко,

Закричав до лиски так,

(Вiдiтхнувши легко):

-- В нас отрути не бува,

Я сказав дурницю!

Мудра в мене голова -

Обдурив лисицю!

Коли прадiдусь закiнчив, я засмiявся, але сказав, що гусак, по-моєму, нiякий не герой. Вiн просто рятував своє життя та й годi.

-- Овва, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь. -- А вiн же виявив гумор стратенця! Бо хто вiч-на-вiч зi смертю не нiмiє з переляку, а лишається мудрим, красномовним i кмiтливим, той таки має чуття гумору. I навiть має в собi дещо героїчне. Героїзм узагалi часто народжується на межi помiж життям i смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужностi, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик iз годинником у старовиннiй жартiвливiй пiсеньцi.

-- А я її й не знаю, прадiдусю!

-- Правда, правда! -- сказав старий. -- Ти її не знаєш, її спiвали ще за тих часiв, коли з'явилися першi наручнi годинники. Тодi її спiвали всi, а тепер забули. Я й сам iнодi забуваю, що ти на сiмдесят п'ять рокiв молодший за мене.

-- Ви менi заспiваєте цю пiсеньку, еге ж, прадiдусю?

-- Спробую, Хлопчачок.

Прадiдусь прокашлявся i справдi заспiвав:

Пiсенька про кабанчика

з годинником на нiжцi

Малий кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Як десь ще, то надiва

Годинничок наручний.

Коло рiзницької, бува,

Як бува, як бува, -

На свiй годинничок кива:

Мовляв, вiн дуже зручний!

Малий кабанчик сам собi,

Сам собi, сам собi

В своїй затаєнiй журбi

Казав: -- Я, певне, згину, -

Отож годинник при менi,

При менi, при менi

Хай буде ночi всi i днi, -

Щоб знав я ту годину!

Не марнi страхи тi були,

Тi були, тi були:

Його в рiзницю одвезли

("Погасять, мов каганчик!").

Але сказали рiзники,

Рiзники, рiзники:

-- Оцей, з годинником, таки

Панок, а не кабанчик!

I наш кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Годинник знову надiва

Й гуляє по дорiжцi.

Веселу пiсеньку спiва,

Все спiва, все спiва, -

Там про кабанчика слова

З годинником на нiжцi.

Слова, що в пiсеньцi повторювались, -- мабуть, їх колись приспiвував хор, -- я з другої строфи спiвав разом iз прадiдусем, i, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспiвали, я щосили забив у долонi, -- аж раптом хтось заплескав у долонi за дверима. Ми з прадiдусем здивовано повернули до дверей голови.

До кiмнатчини зайшла горiшня бабуся.

-- I я знаю цю пiсеньку, -- сказала вона. -- Ви так гарно її заспiвали, тату! Ви молодший, нiж я собi думала. -- I несподiвано додала: -- Але з героями ця пiсенька нiчого спiльного не має, так?

-- Отож-то, що має! -- вигукнув Великий Хлопчак. -- У тiм-то й рiч! Подумай сама:. кабанчик з годинником на нiжцi! Хто, опинившись у такому безнадiйному становищi, як цей кабанчик у рiзницькiй, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.