Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися! -- засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.

День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: "На добранiч!" -- i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:

-- На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.

-- Не буду, слово честi! -- вiдповiв я. -- На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!

П'ЯТНИЦЯ,

в яку прадiдусевi нездужається,

а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном

перевiдуємо тiтоньку Юлiю.

Цього дня в нас мовиться про пам'ятники;

мiж iншим, оспiвано герцога Оскара,

що не потребував героїв,

надано слово каменевi

i по праву заведено дику льоху

в герб одного можновладця,

а на прикладi одного рiзника показано,

як можна вчинити подвиг

усупереч власному гнiву.

Ця п'ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров'я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.

Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих -- до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам'ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.

Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.

Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї -- веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.

На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею -- картонна табличка з написом:

Пiщанко Овербек -- дзвонити 1 раз

Юлiана Овербек -- дзвонити 17 разiв

Кудлай Овербек -- гавкати 1 раз

Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його знайшли немовлям на пiщаному березi, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так i прозвали.

А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї -- маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, -- так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.

Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї -- в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.

-- Я чула, -- сказала менi тiтонька Юлiя, -- що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?

-- Так, -- вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.

-- Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?

Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:

-- Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.

-- А хiба, коли вiршують, стають неуважними? -- здивовано спитала тiтонька Юлiя.

-- Ще й як! -- вигукнув Джоннi. -- Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб'ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!

-- Ага! -- скинулася тiтонька Юлiя. -- Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки -- висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.

-- Може, й так, -- буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловiче, не сердься".

Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.

Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам'ятники, вона була в захватi.

-- Але не забудьте ось чого, -- сказала вона. -- Адже пам'ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам'ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр'я. Може бути пам'ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.

Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув:

-- Я бiльше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!

Я не встиг ще нiчого пояснити, як тiтонька Юлiя сказала:

-- Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?

Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тiтоньки Юлiї про види пам'ятникiв.

-- Менi це дуже приємно, -- всмiхнулася тiтонька Юлiя. -- Бо знаєш, Хлопчачок, кожнiй жiнцi кортить бути музою, яка надихає поета написати оповiдку або вiрш.

-- Тiльки не моїй горiшнiй бабусi! -- сказав я i зразу згадав, що обiцяв їй не спiзнитись на обiд.

Я поглянув на годинник, який стояв на виднотi, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У головi в мене аж роїлися задуми творiв про всiлякi пам'ятники.

Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горiшньою бабусею, -- як звичайно в п'ятницю, -- юшки з сушеної риби. Прадiдусь їв у постелi, але по обiдi встав i поволеньки побрався на горище, в кiмнатку з вiкном на пiвдень, щоб помiркувати удвох зi мною про пам'ятники.

Тiльки-но ми повмощувались якнайвигiднiше -- Старий Хлопчак у крiслi на колесах, а я на канапi, -- я мерщiй заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякi. Але вiн уже все це обмiркував, гортаючи в лiжку альбом.

-- Навiть пасмо волосся може бути пам'ятником, -- сказав вiн менi, -- i деколи значнiшим, нiж бронзова кiнна статуя в натуральну величину. Менi трапилися в альбомi двi непоганi епiтафiї, i я їх переписав.

Вiн дiстав з кишенi газету, на берегах якої записав епiтафiї.

-- Одна -- з Берлiна, -- мовив вiн, -- там у Тiргартенi є безлiч пам'ятникiв з каменю чи бронзи бiльшим i меншим панам. I на надгробку одного з найнiкчемнiших берлiнцi написали таке:

Епiтафiя можновладцевi

Цей пам'ятник усiм звiстує:

Лежить тут можновладний пан,

Що звiкував свiй вiк не всує,

Бо добре пив, i їв, i спав.

Одначе вже не буде пить,

Бо бачте, вiчним сном вiн спить.

-- Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, -- засмiявся я.