Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

А я, радiсiнький, понiс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадiдусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кiмнатки, то шпалер було нiде не видно. Аж як я сiв i пiдi мною щось зашелестiло, менi сяйнуло, що старий заховав сувiй пiд подушку. Я винiс його в куток за дверi, щоб i горiшня бабуся потайки натiшилася, читаючи нашi вiршi.

За вечерею Старий Хлопчак сказав:

-- Тiтонька Юлiя, безперечно, має хист до вiршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вмiння вiршувати з нею.

-- Та що ви, прадiдусю, -- сказав я. -- З цим крiслом ви спокiйно проживете до ста рокiв, у нас iще багато часу.

-- Нiхто нiколи не знає, скiльки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, мiж нами сказавши, й робить життя таким цiкавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Пiддерж мене трохи.

Я допомiг прадiдусевi спуститись на другий поверх, i вiн, уже на сходах, нiби ще раз пiдбив пiдсумки сьогоднiшнього дня.

-- Про пам'ятники ми сьогоднi дiзналися дуже багато, -- сказав вiн, -- а про героїв мало. У каменi й бронзi, Хлопчачок, уславляють стiлькох фальшивих героїв! Справжнi подвиги не нацiленi на славу. За пам'ятники їм -- глибока людська вдячнiсть.

Ми дiйшли вже до дверей прадiдусевої спальнi. Вiн побажав менi: "На добранiч!" I я побажав йому: "На добранiч!" А тодi й собi пiшов лягати спати.

Я почув iще, як хтось покрався на горище, I зрозумiв, що то -горiшня бабуся. Надумала поцiкавитись нашими вiршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб пiдвестися й застукати її.

"Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування", -- подумав я.

Потiм очi мої заплющились, i я заснув.

СУБОТА,

в яку я роблю, як менi здається, героїчний подвиг

i в яку дома панує небувала метушня.

Цього дня розказують оповiдки

горiшня бабуся й дядько Гаррi;

в суботу ж таки написано

найжорстокiшу оповiдку

в усiй оцiй книжцi;

закiнчується день

величезною втомою.

Дивно, але люди, якi багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самi, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчнi вчинки (як свiдчить саме вже це слово) -- то живе дiло. Певна рiч, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливiше за все -- зважитися на героїчний вчинок i зумiти його виконати.

Отож i я, чотирнадцятирiчний дослiдник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потiм розповiсти про все прадiдусевi. Я вже мав i певний конкретний задум. Ще до снiданку я крадькома вислизнув iз дому, побiг на Вiтряну вулицю, де жив Джоннi-Свистун, i просвистiв у нього пiд вiкном наш iз ним давнiй умовний сигнал -- початок пiсеньки "My Bonny is over the ocean" [4] (ми цiнували цю пiсеньку, бо вона була куценька, як i нашi знання з англiйської мови). ------[4] Мiй Боннi поїхав за море (англ.). ------

З незбагненної причини, -- може, через погану погоду, -- i Джоннi тiєї суботи встав ранiше, нiж звичайно. Вiн навдивовижу швидко пiсля мого свисту штовхнув половинки вiкна й спитав:

-- Що там скоїлося?

-- Я хочу сьогоднi спуститися наниз тросом, Джоннi, -- сказав я, i в горлянцi в мене, коли я казав це, щось забулькотiло.

Джоннi тiльки вигукнув:

-- Що-о-о? В такий вiтер?

-- Саме в такий вiтер, -- хоробро вiдповiв я.

Пiсля цього вiкно захряснулось, i за якусь хвилину Джоннi, невмиваний i розкуйовджений, уже стояв бiля мене.

-- Гайда, -- сказав вiн. I бiльш нi слова.

Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцевi: "Дозвольте запросити вас на шибеницю". Душа моя пiрнула в п'яти.

Помiж задумом i здiйсненням героїчного подвигу, як пересвiдчився я цього ранку, пролягає глибоченна прiрва, яку треба подолати. Те, що я собi надумав, тепер, коли я обiк Джоннi простував навпроти вiтру, здавалося менi чистим божевiллям.

А надумав я ось що. З пiвнiчного боку острова, який у цьому мiсцi височiв над морем десь так метрiв на шiстдесят, у скелю було вбито трос, i тим тросом можна було спуститися зi скелi вниз, на причал, якщо тобi стане на це вiдваги i якщо, крiм того, в тебе стане спритностi взагалi дiстатися до троса, бо вiн виходив iз червоного гранiту скелi метрiв на десять -- дванадцять нижче вiд її верхiв'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всi хлопцi, мої однолiтки, мрiяли про те, щоб у найнебезпечнiшу пору, тобто в мороз, спуститися зi скелi тросом, проте досi жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд iз Джоннi, поглянув зi скелi й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужнiсть покинула мене. Менi захотiлося сказати словами мого прадiдуся: "Просто так собi, знiчев'я ставити своє життя на карту -це ще не геройство". Та я ж був чотирнадцятирiчним хлопцем, i мене тодi захоплювали навiть подвиги знiчев'я. А ще ж бiля мене стояв Джоннi, мов знак оклику в кiнцi невимовленої фрази: "Куди там тобi спуститись!"

Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.

Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".

Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:

-- Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!

Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!

Я лише й сказав Джоннi:

-- А ти й собi спустися!

I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.

А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.