Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?

-- "Дзвонар i генерал".

-- Прочитай нам його!

I я прочитав:

Дзвонар i генерал

При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -

Цей генерал без бою мiсто взяв.

А спосiб був таки не зовсiм звичний,

В який звитяжець той героєм став.

Довгенько ад'ютантовi й не снилось,

Щоб вiн про все те правду розповiв.

Але не втерпiв, i тодi розкрилось

Все, як було, й дiйшло до наших днiв.

Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне

Пан генерал здобути наказав,

Забувши геть всi "мудро" й "обережно",

Хоч би там кожний другий наш упав.

I раптом воячок один похилий,

Що в мирному життi був дзвонарем,

Сказав: -- На вежах цих дозорцiв сила -

Ми мiста просто так не заберем.

У них-бо кожна вежа -- то дзвiниця,

Там нiч i день чатують дзвонарi.

А громадяни -- так у них годиться -

Тут мають зброю в кожному дворi!

-- Що?! -- гримнув генерал. -- Дозорцi висять

На проклятущих вежах день i нiч?

А ми хiба не можемо, до бiса,

Усiх їх звiдти виманити прiч?

-- Тi дзвонарi свої покинуть чати

Усi як є в одну-єдину мить,

Коли подзвiння їм закалатати: -

"Помер король! На похорон дзвонiть!"

-- А, он як! Ну то, може, почекати,

Аж доки королю набридне жить?

Розбити тут садок, грядки скопати

I на грядках капусту посадить?!

-- Нi, ваша милосте, явiть терпiння.

Дозвольте йти у дзвона задзвонить:

На королiвське вдарю я подзвiння -

Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.

I коли ви почуєте тi дзвони,

На жоднiй вежi вже не буде чат.

Тодi ведiть на штурм свої загони -

Рушайте перемогу зустрiчать.

А генерал:

-- Це спробувати можна.

Iди дзвони! -

I в мiстi зник дзвонар...

Ударив дзвiн. А далi вежа кожна

Подзвiнням озивалася до хмар...

I мiсто генерал узяв по тому,

Без бою взяв. Займалася зоря...

I рушив з перемогою додому.

А дзвонаря... Убито дзвонаря.

Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.

-- Бiдолашний дзвонар! -- примовляла вона. -- Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.

-- Не знаю, -- замислено мовив прадiдусь, -- чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою -- так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, -- не герой.

-- То може... -- Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. -- Може, хоч у вашому вiршi є герой?

-- Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!

Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:

Рiзник i три пари няньок

Няньок три пари з дитсадка

Напалися завзято

На Вальдемара-рiзника,

Що коле поросята.

-- Ах-ах! Ви грубий чоловiк!

I груба ця робота! -

Вони кричали б цiлий вiк,

Лиш слухай, як охота.

Не мiг знайти вiд них рiзник

Спасенного куточка:

Вiн заперечувать не звик

Нянькам iз дитсадочка!

Але таки їм нагадав:

-- Напевне, й зараз ласо,

Якби я тiльки вам подав,

Ви б їли добре м'ясо?

А що, коли я не продам

М'ясива нi шматочка

I всю вину складуть на дам

З одного дитсадочка?..

Так розлютив той гурт няньок

Сердегу Вальдемара,

Що вiдтодi про всiх жiнок

Казав вiн:

-- Божа кара!

Одного разу сам-один

Iшов рiзник додому.

I враз будинок бачить вiн

У полум'ї страшному.

Вогонь пашить, i вiтер б'є,

Жене тривожнi хмари.

А ще в будинку люди є,

I хто ж? Няньок три пари!

-- До лиха! -- скрикнув Вальдемар. -

Це просто доля клята:

Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар -

Сльота, а не дiвчата!

Та, це промовивши, рiзник

У ту ж таки хвилинку,

Не довго думаючи, зник

В палаючiм будинку.

У ванно-мийно-душовiй, -

Вiд страху в п'ятах душi! -

Няньки вiд вогняних стихiй

Рятуються пiд душем!

Тут Вальдемар як закричить:

-- Чи ви схибнулись, панi?! -

Тодi-то погляди умить

Звели на нього нянi.

-- Скорiш надвiр! -- гукав вiн їм. -

Негайно! Цю ж хвилинку! -

Отак вiн галасом своїм

Їх вивiв iз будинку.

I тiлько-но за ними й вiн

Надворi опинився, -

Почувся трiск, i луск, i дзвiн -

Будинок завалився.

I дим, i полум'я, i жар

Знялися в круговертi...

Отак няньок тих Вальдемар

Урятував од смертi.

Ми з тiтонькою Юлiєю нiтрiшки не сумнiвалися в тому, що цього рiзника Вальдемара з цiлковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом iз зцiпленими зубами, бо рiзник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.

Прадiдусь сказав, що тi герої, якi чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбiльше до душi.

-- Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхiднiсть, -- пояснив вiн. -- Як неминучу працю. Ось i Геракловi подвиги часом звуть трудами.

Тiтонька Юлiя погодилася з цим.

-- Колись вiн навiть тримав замiсть Атласа земну кулю!-- додала вона.

Їй, певне, кортiло ще погомонiти про Геракла, та, поглянувши на свiй годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмiнно треба йти додому, сказала тiтонька. Бо буде сварка з Пiщанком, а сварок вона не зносить.

-- Дивовижно, -- промурмотiв прадiдусь. -- Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.

Тiтонька Юлiя, що вже вдяглася в пальто, сказала:

-- То дарма. Однаково подвиги Геракла -- тема невичерпна.

-- Оце-то правда, тiтонько Юлiє! -- засмiявся Старенький Хлопчак.

Потiм я провiв тiтоньку Юлiю наниз -- нога в мене вже не болiла.

Унизу ми замалим не зiткнулися з горiшньою бабусею, що саме вийшла з кухнi, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.

-- Що, вони читали вам вiршi? -- спитала вона в тiтоньки Юлiї.

-- Нi, -- вiдповiла тiтонька, -- я вiршувала вкупi з ними.

-- Що-о? -- Горiшня бабуся з дива трохи не впустила тацi. -- Ви вкупi з ними вiршували?

-- Авжеж, -- засмiялась тiтонька Юлiя.

-- Про героїв, еге ж?

-- Так, панi Маргарето, про героїв i про пам'ятники.

Горiшня бабуся з тацею в руках i сама тiєї митi стояла мов пам'ятник. Коли я для бiльшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:

-- То це вже цi поети пiдбивають вiршувати господинь i матерiв? Нечувано! Життя -- не збiрка вiршикiв! Воно занадто поважна рiч!

-- Але ж я чула, що ви й самi вiршували, -- сказала тiтонька Юлiя.

-- Авжеж, складала святочнi вiршики! -- заявила горiшня бабуся. -Але свято святом, а будень буднем!

-- Яке добро, що мiй син для мене куховарить! -- вигукнула тiтонька Юлiя. -- Я можу вважати будень святом i вiршувати з поетами. Бувайте здоровi, на добранiч!

I прудко шаснула у дверi, перше нiж обурена горiшня бабуся встигла їй щось вiдповiсти. Тому вона напалася на мене:

-- Оце-то звичаї! -- вигукувала вона. -- Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! -- I зникла на кухнi.