Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

"А ви знаєте, Президенте, -- сказала вдова якось у недiлю за обiдом, -- вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".

"Правда!" -- погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.

Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:

-- Що, оповiдка скiнчилась?

-- Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

-- Так, прадiдусю.

-- Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.

-- А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?

-- Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера -- це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.

-- Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.

-- Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".

-- I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi -- Президентовою Хельгою! -- сказав я.

-- Точно, Хлопчак!

Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:

-- Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!

-- Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!

-- Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!

-- А що ж менi перекладати? -- засмiявся я. -- Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

-- Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] ------[2] Фризи -- народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини. ------

I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...

Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"

Та перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй -- принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.

Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.

-- Ну що, Хлопчак, -- спитав прадiдусь, -- упорався?

-- Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!

-- Удався?

-- Сподiваюсь!

-- Ну читай! Менi не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:

Старий дивак

В нас жив на островi колись

Кумедний чоловiк.

Усе на свiтi, що не є,

Вiн рахувати звик.

Один, два, три, чотири, п'ять -

Жаб, горобцiв, жукiв.

Бички по вулицi бiжать -

Рахує вiн бичкiв.

Квiтки на лузi рахував,

Траву i все, що мiг.

Надвечiр стомлювався так,

Що ледь не падав з нiг.

Спитаєш ти мене, чому

Поводився вiн так?

Ну що ж, тобi я вiдповiм:

Вiн просто був дивак.

-- Гм... -- гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: -- Гм...

-- Тобi не подобається мiй переклад?

-- Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.

-- Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!

-- Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!

-- Чого це?

-- Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

-- Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?

-- Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"

-- Ой господи! -- сказав прадiдусь. -- Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!

Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.

-- Невже вона справдi вiршує?

-- Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.

-- Твоя правда, Хлопчак! -- пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.

Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.

По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.

Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

-- А в кого буде день народження, бабусю?

-- У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!

-- Так вiн же й слова менi про це не казав!

-- Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.

"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.

-- Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.