Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

- Валера має рацiю, - заступився за мене Вiчний Мисливець. Напевне, Велика Кiшка оселилася у печерi, що є в цiй кам'янiй стiнi, давно. Старi кiшки здихають. Але лишаються молодi. I так упродовж вiкiв. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кiшка з легенди. А кiстки - вiд тих, що загинули вiд її пазурiв. Втiм, навряд чи ми дiзнаємося, хто i як тут загинув. I чи сталося це з вини жорстокої родини шаманiв, чи iз звичайної необережностi.

* * *

Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.

Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.

Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.

- А чому ти не подивився на Долину Драконiв? - запитав я Чингiса. - Там було дуже цiкаво.

- Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне - що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..

Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.

Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.

- От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв - теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.

- I, можливо, нiколи й не навiдаюся, - стримано вiдповiв Аян Курун.

- Чому?

- Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я - про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, - воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...

21.

Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.

- Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? - поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.

Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:

- Невже все так i було?

- Нi слова вигадки, - приклав руку до грудей Роман Чорногора. - Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. - I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом - свої.

- Це добре, - буркнув батько, оглядаючи їх. - Не люблю фантазувань. - I хитрувато зиркнув на мене. - Але фiгурки - ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда - треба негайно повiдомити вчених.

- Найкраще - написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, - порадив Орест. - Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.

- Логiчно. Так i зробимо.

Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.

- Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. - Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. - Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...

Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.

- Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько. - Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.

- Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.

Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.

- Федоре Васильовичу! - покликала батька. - Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.

- Посилка? - здивувався батько. - Не може бути. Звiдки?

- З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.

- Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! - здогадався я.

- Якi книжки?

- Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.

- Ого! Тодi ходiмо.

Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.

Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:

- Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.

- Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, - всмiхнулася мати.

Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.

- Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, - цiлком серйозно сказав вiн. - А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".

- Знайшов ким пишатися, - зiтхнув я. - Он Чингiс - iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.

А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".

- Неправда, - втрутився Чингiс. - Першим стрiлив дiд.

- Яке це має значення? - обурився я. - А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?

- Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.

- Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!

- Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.

- Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. - Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?

- Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, - погоджуюся з ним.

Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.

Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.