Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

- У зимiв'ї знайдемо все, що треба.

- Сiрникiв там нема. I взагалi нiчого нема.

- Не може того бути, - впевнено вiдповiв Чингiс. - Якщо там нiчого не лишилося, то в хатi побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.

На щастя я помилився. Щойно ми увiйшли до зимiв'я, Чингiс миттю видобув звiдкись з-за пiчки пiдiржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потiм порився у закапелку i видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сiрникiв, дрiбка солi, шматок пожовклої газети на розтопку i навiть кiлька чорних, майже закам'янiлих сухарiв.

- Ми вiзьмемо не бiльше двох сiрникiв, - сказав Чингiс. - Сiль i сухарi не чiпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним пiсля далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч мiсто.

- А хто залишив усе це у хатинi?

- Сокиру, мабуть, ще Вiчний Мисливець, Коли зимував тут. А сiль i сухарi - той iз мисливцiв, хто навiдувався останнiм. Такий закон тайги. Iнодi взимку на деревах пiдвiшують невеличкi ящики, в якi кладуть шматки мороженого м'яса, ножi й сiрники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такi склади влаштовують бiля мисливських стежок.

- I нiхто не забирає звiдти м'ясо?

- Нiхто. Такий закон тайги.

Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним - i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.

Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?

Тiльки тут, у Норданi, я по-справжньому почав розумiти, як багато часу згайнував зi своїми дитячими фантазуваннями i як мало цiкавився усiм, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрiчатись... Так, до зустрiчi з Чингiсом, Вiчним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навiть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумiю, що шкода...

Посидiвши отак ще з пiвгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу i залишили його бiля печi. Можливо, доля справдi занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потiм ми пiдмели в хатинi саморобними вiничками, протерли вiконце, половина якого була забита, а половина завiшена якоюсь плiвкою. Переконавшись, що пiчка вже холодна, зачинили дверi хатини, пiдперли її двома каменюками, а вгорi ще й накинули на защiпку, щоб ведмiдь не вдерся. Бо камiння та стовбур вiн може вiдкинути.

Я знову вiдчув, що менi не хочеться залишати цю хатину. Нiби прожив у нiй багато рокiв. I весь час оглядався на неї.

- Якщо хочеш, ми ще навiдаємося сюди, - помiтив це Чингiс.

- Хочу. - Ми знайомi з ним якихось три тижнi. Але тiльки тепер я вiдчув, що подружився з Чингiсом. I, якби залишався в Норданi, вiн був би моїм найщирiшим другом.

Перш нiж податися до мiстка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, i Чингiс показував менi ведмежi слiди, стовбури дерев, подряпанi кiгтями рисi, та якесь зiлля, яким користувалися усi нанайськi знахарi.

В такий спосiб вiн учив мене "говорити з тайгою".

24.

Пiзнiй вечiр. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Менi ж читати не хочеться, я пiдсiдаю до столу i теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там i до чого. Але батько одразу ж помiтив це i невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" вiн не любить, щоб хтось сидiв поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспiшав дати йому спокiй.

- Нiчого цiкавого для тебе в цих паперах нема, - не стримався нарештi батько. - Знайди собi якесь заняття.

- Нехай, он, за пiдручник сiдає, - докинула мати. - Незабаром у школу.

Але за пiдручниками я вже сидiв. I тепер менi цiкаво було дiзнатися, над чим чаклує батько.

- Скажи, тобi подобається, що я дружу з Чингiсом?

- Не маю нiчого проти, - вiдповiв батько, сьорбаючи свiй чай i не вiдриваючи погляду вiд креслення.

- Ти навiть не уявляєш, як вiн багато знає про тайгу, мисливцiв, полювання.

- Нiчого дивного: вирiс у тайзi. Та все одно ходити з ним на той бiк рiчки не раджу. Я вже казав тобi, що виходити за межi селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Iнодi звiрi з'являються майже на околицях.

- Дивно. Звiдки ти дiзнався, що ми ходили туди?

- Бачили вас. До речi, мiг би й сам сказати.

- Мiг, звичайно... А знаєш, з Чингiсом не страшно, - мовив я, скоса зиркаючи на матiр. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такi прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотацiї, а мати лає. Напевне, у них такий розподiл обов'язкiв. - Вiн умiє "говорити" з тайгою. I вийде з будь-якого скрутного становища.

- Сумнiваюся, - буркнув батько.

- Дiд учить Чингiса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?

- Не треба докорiв. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки i стежити за дотриманням проекту - теж. Отож, старенький, дарма ти...

- Я не про це.

Тут батько нарештi вiдiрвався вiд своїх паперiв.

- Я, звичайно, мiг би мовити: "Не заважай", i на цьому закiнчити розмову, - задумливо сказав вiн. - Але розумiю, що вже маєш право ставити такi запитання. I здогадуюся, що саме ти маєш на увазi. Менi доводилося розмовляти з пiдлiтками-нанайцями. їх знання тайги, практичнi навички, життєвий досвiд вражають. I от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з пiвдня, з мiст i степiв, - i у нанайцiв, якутiв, евенiв, що живуть тут, рiзнi погляди на виховання своїх дiтей. Чотирнадцятилiтнiх та п'ятнадцятилiтнiх синiв ми ще звикли вважати дiтьми. I впевненi, що головне: не дати їм вiдбитися вiд рук, та час вiд часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двiйок. А всьому iншому, тобто усiм книжковим iстинам навчить шкода. А нанайцi навпаки, намагаються, щоб дитина якомога ранiше вiдчула себе дорослою. I все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичнi навички, навчити виживати в тайзi, привчити до злигоднiв мисливського життя, до суворостi буття в цьому краю.

- Федоре, - увiрвала його мати. - Я ж просила тебе: нiколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.