Юрій Даценко - Пастка для різника

– Жодних інших ушкоджень внутрішніх органів я не бачу. Схоже, вбивця спокусився лише маткою.

За годину справу було закінчено. На тілі не виявилося нічого незвичного, навіть синця чи подряпини, – за життя дівчина стежила за собою, що відповідало репутації дівчаток із салону мадам Беті.

Убивця порішив нещасну сильним ударом по горлі, тоді зі знанням справи видалив матку, зробивши для цього хірургічний розтин черевної порожнини, побіжно вивернув на землю неушкоджений кишківник і… зник разом із вирізаним органом. Так! Тепер Яків міг заприсягтися, що вбивця – не Миколашка, бо аж ніяк не в’язалися з його особою всі ці факти!

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер дописував останні рядки, – тепер ми зможемо переконати поліцію, що наш Миколашка не скоював цей злочин.

– Я наполягатиму на цьому, але тепер мене ще більше цікавить роль Миколашки в усьому цьому… театрі. Адже він сидів поряд із трупом. І на його руках була кров!

– Але ж він…

– Не знаю, Карле Івановичу. Ті факти, котрі ми встановили в ході огляду тіла, безперечно цінні, але без остаточного розуміння ролі хлопця вони є лише половиною з того, що я повинен знати!

– Так, так, – закивав Плейшнер на знак згоди.

– Тому попрошу вас, Карле Івановичу, зашити тіло й організувати прибирання, а я, без зволікання, – до в’язниці. Передчуваю сьогодні гарячу днину.

За дверима Якова перестріла розгублена сестра.

– Якове Соломоновичу, у мене проблеми…

– Слухаю вас, Ольго Харитонівно.

Завжди впевнена в собі та через це малоемоційна жінка зараз нервово м’яла в руках якісь папери й кусала губи. Це не сподобалося Якову: такою він бачив медсестру вперше.

– Ваше завдання. Я не змогла його виконати.

Яків витріщився на сестру, очікуючи на логічне продовження. У голові товклася одна-єдина думка – починається!

– У лікарняній документації пана Штоффа немає жодного папірця, що стосувався б Миколашки.

– А хто взагалі брав його на роботу? Як він прибився до лікарні?

– Та в тому-то й річ, що до пуття ніхто нічого не знає.

– Як таке може бути?

– Найвірогідніше, він з’явився стараннями пана Штоффа, але це, певно, найбільш цінна інформація, яку я спроможуся вам повідомити.

– І це все? – Яків розгубився. Його версія невинуватості Миколашки тріщала по швах: такого знайомого до сьогодні підлітка враз оповив флер таємниці.

Незграбний тишко, не здатний дати раду будь-чому, хоч трохи складнішому за ложку? Чи холоднокровний убивця, що майстерно прикривався образом підлітка з вадами розумового розвитку? Чому ж тоді Миколашка, якщо насправді був лихим генієм, залишився сидіти коло замордованої дівчини й дав себе заарештувати?

– Ольго Харитонівно, пан Штофф повідомляв, куди саме він прямує в Кам’янці?

Медсестра заперечно похитала головою.

– Х-холера, – вилаявся Яків. – Юхиме!

У сінях загриміло, й до коридору зазирнув візник.

– Кликали?

– Юхиме, ти пана Штоффа коли відвозив до Кам’янця, він…

– Господь із вами, – перервав його візник, – я їх лише до Ружичної доправив, а там вони в екіпаж пересіли.

– І він жодним словом не обмовився, до кого й куди збирався?

– Ніби не обмовився, – Юхим замислено погриз ніготь.

– Ото халепа! – Яків роздратовано ляснув рукою об руку. – Все не добрий день! Невже доведеться тебе, Юхиме, гнати аж до Кам’янця?

– А то з якого дива?

Яків роздратовано хекнув і вирішив далі не критися.

– З такого, що нашого Миколашку підозрюють у вбивстві, а ми, виявляється, анічогісінько не знаємо про те, ким він є насправді!

Сестра зойкнула, з палат вийшов медперсонал, з оглядової – Плейшнер. Останній мовчки застиг під дверима. Ольга Харитонівна спрямувала на нього благальний погляд.

– Як же це, Карле Івановичу?

Фельдшер стенув плечима та відвів очі, наче соромлячись того, що дізнався про Миколашку одним із перших.

– До Кам’янця можна й не їхати, – порушив мовчанку чийсь голос. Яків покрутив головою у пошуках його власника, аж доки не помітив молодого корнета з перебинтованою головою. Той стояв, прихилившись до одвірка, й, очевидно, чув усю розмову.

– Ви про що, пане Романовський?

– Кажу, до Кам’янця можна не гнати. До поштової контори треба. Телеграму в Кам’янець ударити, та й по всьому.

Яків просяяв на обличчі, обмірковуючи корнетові слова.

– У мене там навіть знайомець гарний є – Іван Восходов, – правив далі молодик. – Телеграму відправити – справа кількох хвилин! На поліційну управу адресуємо. Ви ж тепер, Якове Соломоновичу, не абихто, а головлікар. Кам’янецька управа не відмовить!

– А що? Можна спробувати! Зробимо так. Ольго Харитонівно, видайте панові корнету одяг. Юхиме, бікіцер летите обидва до пошти й разом зі знайомцем пана Романовського строчите телеграму на адресу Кам’янецької поліційної управи з терміновим проханням відшукати нам Амвросія Михайловича Штоффа, колезького асесора, дійсного головного лікаря… і так далі, офіційно та чітко. Підписуєш моїм іменем і чинами-регаліями. Зрозумів?

– Що ж незрозумілого, Якове Соломоновичу?

– Стривай, – Яків метнувся до кабінету й видав Юхимові гроші. – І без перемоги не повертайся!

Візник вдавано козирнув, на мигах показав корнетові, що чекає на нього надворі, й хряснув дверима.

– Може, й мені виділите яких срібняків, Якове Соломоновичу? Здоров’я поправити, бо зовсім охляв тут.

Яків вирячився на зухвалого молодика: хоч він і усвідомлював, що той жартує у звичній для нього манері, проте сьогоднішній день гумору аж ніяк не сприяв.

Невдовзі знадвору долинув виляск віжок, Юхимове: «н-но, рідненька!» й оглушливий корнетів свист, яким він вітав весняний день. У коридорі ж запало напружене мовчання, що його порушив Плейшнер.

– Що з тілом робитимемо, Якове Соломоновичу?

– Я вже думав про це, Карле Івановичу. Доведеться йти з поклоном до Деревоєда й напрошуватися в його аптечну льодовню.

– Гадаєте, дозволить?

– Може відмовити й матиме на те повне право. Але я спробую. Та передусім побіжу до в’язниці.

Хто й чому вирішив збудувати тюремний замок у центрі Проскурова, серед житлових будинків і магазинів, знали, певно, лише архівні документи. Самі ж мешканці ставилися до похмурої будівлі, обведеної високим муром, без особливої опінії. Щоправда, коли б хто призначив зустріч «біля тюремного замку», то почув би у відповідь здивоване:

– А хіба у Проскурові є замок?

Замком споруда йменувалася також тільки на паперах, та ще, може, якийсь залюблений у свою справу архітектор упізнав би у прямокутникові стін «зразковий проект повітового тюремного замку», рекомендований до кам’яного увіковічнення у багатьох містах і містечках імперії.