Юрій Даценко - Пастка для різника

Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.

– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.

– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.

– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.

– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.

Серце закалатало десь у горлі. Тремтячою рукою Яків повернув ключа, й до кімнатки першим влетів Йоська, а за ним ступив поліціянт, від шинелі якого все ще несло свіжістю вулиці та міцним духом тютюну.

– Яків Соломонович Ровнєр?

– Так.

– Ага, то все правильно, – поліціянт козирнув і зиркнув на ходики. – Збирайтеся, у мене наказ по вас зайти. Терміново. Маєте п’ять хвилин.

Йоська злякано охнув, і Яків заспокоїв його владним рухом.

– Ви поясните, що сталося?

– З управи по вас послали, пане Ровнєр. Скоєно вбивство. Збирайтеся швидше.

– Так-так! – заметушився Яків, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не гаяти дорогоцінного часу.

За кілька хвилин він одягнувся, вхопив похідний саквояжик і слідом за поліціянтом збіг униз сходами.

– Стривайте! – він наздогнав пристава й ухопив його за плече. – По Большакова послали?

– По нашого писаря, чи що? А на біса? Там і без нього є кому працювати. Поквапмося, пане лікарю.

Яків лише відмахнувся та кинувся до кухні, де сидів наляканий Йоська.

– Йосько! Миттю, ноги – на плечі й лети на Старобульварну, п’ятнадцять. Квартира… Холєра, квартири я не знаю! Знайдеш Архипа Большакова. Нехай хапає апарат і поспішає на перехрестя Аптекарської та Купецької.

Без зайвих слів Йоська зістрибнув з лавки й метнувся в запічок по кашкет. Яків слідом за поліціянтом вискочив у ясний і погожий ранок.

– Уже відомо, що трапилося?

– Та відомо. Що там невідомого. Одначе звеліли по вас послати, бо, кажуть, там є по вашій частині робота.

– Хто жертва? – Яків спробував заспокоїтися, проте думки скакали, мов сполохані пострілом дикі кози.

– Хвойда, прости Господи, – перехрестився поліціянт. Яків сіпнувся від раптового посмику в серці й зачепився чоботом за грудку. – Та я багато не знаю, пане Ровнєр. Хіба що вбивцю затримали там же, на місці. Над трупом і сидів. Словом, самі все побачите.

Яків пришвидшився й незабаром розчув гамір натовпу та вигуки поліціянтів. Попри ранню годину, біля будинку на розі Купецької й Аптекарської юрмився народ, лунали приглушені зойки та бідкання.

– Пропустіть! Ану, пропустіть! – на повні груди гаркнув поліціянт. Натовп заметушився, розступився, і Яків на мить заплющив очі в передчутті неприємного видовища. За час практики він звик до вигляду нутрощів, зламаних кісток, які стирчать крізь прорвану шкіру, саден, опіків і ран, але наразі вагався, як зреагує на те, що нутрощі просто валятимуться посеред вулиці, ніби викинутий непотріб, чи тіло зламаною лялькою лежатиме у багні, а не на операційному столі, запнутому білосніжною тканиною.

Видовище спочатку не викликало у нього жодних емоцій. Яків навіть здивувався, що все виявилось отак просто: під стіною на животі лежала дівчина, одягнена у пальто із хутряним коміром, і якби не темна пляма крові, що натекла з тіла та просочилася в землю, з першого погляду неможливо було сказати, що саме трапилося. Напрошувалася невигадлива асоціація, що дівчина просто вклалася перепочити й ось-ось підведеться. І лише вимащена кров’ю лівиця з покорченими у передсмертній агонії пальцями додавала картині жорстокого реалізму. Довге русяве волосся тріпотіло на вітерці, де-не-де залипнувши у моторошну буру калюжу.

Та найстрашнішим було те, що за кілька кроків від трупа, спершись спиною на брудну цеглу стіни, увесь заляпаний висохлою вже кров’ю, сидів закутий у кайданки Миколашка. Його пальці стискали вкритий темними плямами прямокутник паперу – фотокартку.

У Проскурові цвіли абрикоси.

Місто було невеликим і занедбаним. На перше вказував розмір вокзалу й те, що візникові знадобилося лише десять хвилин, аби доправити його до центру, а на друге – височенні кучугури брудного снігу обабіч шляху, низькі закурені будинки та зграя безпритульних псів, які гнали сани незгірше за вовків, допоки візник не розігнав їх нагайкою.

Він і не сподівався, що місто зустрічатиме його оркестром (давно вже звик до невеликих полустанків і порожніх привокзальних майданів), але тутешня пустка та відірваність від світу відчувалися особливо гостро. Так, відірваність від світу! Саме те, що йому було треба, саме те, заради чого він утікав. Може, саме тут він знайде той спокій і прихисток, про який давно мріяв. Може, тут із його голови зникнуть незрозумілі голоси, а із серця – тривога …

Сонний портьє в готелі з крихітним передпокоєм, вузькими сходами й темним коридором, недогарок свічки в номері, котрий спочатку здався йому комірчиною та відрізнявся від господарського приміщення лише вікном. Вузьке ліжко, шафа для одягу та стіл зі стільцем – оце й усе, чим міг потішити готель, бо ті міріади крихітних кровожерливих створінь, які відразу ж накинулися на нього, щойно ліг на нерозстелену постіль, звісно ж, радості не дарували. Довелось удовольнитися обіцянками портьє, що готельна ресторація відкриється за годину, й вийти на похмуру вулицю, аби прогулятися та впорядкувати думки.

Його батьки мусили переселитися до Міста, коли йому не виповнилося й року. Та якимось дивом його дитячий мозок зберіг уривки спогадів про той далекий час і зараз запопадливо підніс їх йому, порівнюючи те, що відбувалося понад два десятиліття тому, і сьогодення. Що ж, спільне справді було. Тоді за вікнами теж лежав сніг і важка вогкість забивала подих … Бруд і сморід – ось і все, що він пам ’ ятав: Місто зустріло його непривітно.

Він брів передсвітанковою вулицею, роззирався навсібіч, намагався прочитати невигадливі вивіски та написи на вітринах, знову видобуваючи із закамарків пам ’ яті потрібні знання та спогади, й відчував, як груди наповнює спокій і незрозуміла сила. Вогке повітря стало тим живильним еліксиром, котрого не вистачало його виснаженому організму.

Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з ’ являвся. Після цього почалися кошмари.