Юрій Даценко - Пастка для різника

– Поки що це сама назва. Хтозна, як усе обернеться, коли дійде до діла.

– Та було б діло! – Большаков потряс кулаками, розхлюпуючи вино. – Ось тоді ми себе покажемо!

– Ага, наче Шерлок Голмс і доктор Ватсон, – гмикнув Яків.

– А це що за двоє?

– Вигадка одного талановитого англійця. Не зважай.

– Ет, байдуже, – Большаков голосно ковтнув із пляшки й запропонував її Якову, але той відмовився. – Але в тебе й сталеві нерви. Як ти з отим солдафоном балакав!

– Просто, – стенув плечима Яків.

– Е-е, не скажи. Я ж під дверима підслуховував. «Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!» – майстерно скопіював Большаков поліцмейстерів голос. – Я ще жодного разу не чув, аби Мерлінський до когось так говорив.

За нехитрою балачкою друзі дійшли до Набережної та звернули на Старе місто. Тут, серед приземкуватих будиночків, час ніби зупинився, під стінами та між парканами вже залягали тіні й лише вершечки костелу палали в останніх променях сонця. З річки тягнуло вогкістю й холодом. Приятелі мовчки прямували вуличкою, доки та не перетворилася на стежку й не вивела до самої води.

Архип важко опустився на вкриту молодою травицею землю й поплескав долонею біля себе, запрошуючи Якова долучитися, одначе той продовжував стояти, мружачи очі на останні яскраві промінчики.

– Дякую, Архипе, але йтиму додому. Цидулу від Мерлінського прочитати годилося б… І льодовня над головою висить… Одним словом – нема як розсиджуватися. А тобі раджу лаштуватися.

– До чого?

– До того, щоб і ти, й твій апарат були готові до роботи будь-якої мити. А то наобіцяв я через тебе Мерлінському сім мішків гречаної вовни…

– А-а, – заспокійливо протяг Большаков, – само собою. Завтра вранці на службу прихоплю все, що треба.

Краєчок сонця сховався за деревами, й над водою відразу стало холодно й незатишно. Старе місто загорнулося в шаль присмерку й ладналося до сну. У вікнах замиготіли свічки, від чого здавалося, що темрява надворі лише погустішала. Большаков швиргонув до води грудку землі, а тоді рішуче підвівся.

– Оксана сваритиметься, – він видобув із кишені годинника, тоді кілька разів енергійно присів, виганяючи залишки алкоголю. – Повертаємося?

– Швидше, доки геть не стемніло.

Вони майже вийшли з лабіринту безлюдних вуличок, коли із сутінків вигулькнула розвесела парочка – Яків розгледів хвацько підкручені вуса чоловіка та барвисту стрічку на капелюшку дівчини, – і розчинилася в темряві так само стрімко, як з’явилася. З пітьми долинув жіночий сміх.

– Вояки розважаються, – Большаков озирнувся.

– Ти про що?

– Ти наче маленький, – усміхнувся Архип. – То, звісно, не мадам Беті дівчинка, але ніби нічого така…

– Тобто… – Яків тицьнув позад себе пальцем.

– Так, – не дав йому доказати Архип. – Весна настала, Яшо. Ти за своєю роботою взагалі ні на що не зважаєш.

– А чого ти вирішив, що ця дівчина – не із салону мадам Беті?

– Та ти що, Якове? – щиро здивувався Большаков. – Ти знаєш, які у мадам Беті дівчатка?

– Зізнаюся, що ні. Хоч одну з них нещодавно бачив.

– І за яких обставин? – підморгнув Большаков, переходячи на драматичний шепіт.

– Та ні за яких. Фотокартку я бачив.

– Ет, з фотокартки нічого як слід не визначиш.

– Сьогодні я доводив панові поліцмейстеру протилежне.

– Отакої! – знітився Архип. – Твоя правда. Та байдуже! Дівчатка мадам Беті – то ж не трупи, боронь Боже! Там трохи інакша експертиза потрібна, щоб скласти цілісне враження.

– Ох, почула б тебе Оксана!

– Та я що? То я не з власного досвіду кажу. У мене на таке задоволення не вистачило б грошей.

– А що – дорого беруть? – у грудях Якова ворухнулось недобре передчуття.

– Друже, – Архип демонстративно підвищив голос і легенько поторсав Якова за плечі, немов намагаючись його опам’ятати, – та то ж не просто собі дівки для задоволення солдатні. Там такі кралі, що нам із тобою про таких і не мріяти!

– Дивно, – пошкріб потилицю Яків. Тривожна думка ще не визріла остаточно, проте не давала змоги від неї відмахнутися.

– Що тебе дивує?

– Ти ж зустрічав у нашій лікарні Миколашку?

– Отого, що трохи тойво? – Большаков покрутив пальцем біля скроні. – І що з ним?

– Нещодавно мав із ним розмову. Опустимо подробиці, та він стверджував, що незабаром планує одружитися. І здогадайся з ким?

– Мабуть, із якоюсь повією, коли вже про них зайшло.

– Не з якоюсь, Архипе, а з дівчиною із салону мадам Беті.

– Що?! – Большаков вигукнув так голосно, що кілька перехожих сахнулися від них геть із переляку. – Ти тямиш, про що говориш?

– Зважаючи на твій вигук, не надто. І саме це мене турбує.

– Та дівчаткам мадам Беті начхати на якогось там недоробленого Миколашку! Та за ними впадають всі офіцери Проскурова! Та… – Большаков добирав потрібні слова, хоч Яків і без них зрозумів усе, що той силкувався пояснити. – Миколашка! Та кожна з них, якби захотіла, склала б компанію першим людям міста! Ну, може, й не першим, та з миколашками нізащо б не валандалася.

– То хлопець мені збрехав?

– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?

– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?

– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.

– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.

– Та бреше він! – виголосив остаточний вердикт Большаков. – Утямив своєю недалекою макітрою, що та зустріч неможлива, і почав вигадувати казна-що. Небавом він тобі наплете ще щось, аби тільки не зізнаватися, що те все купи не тримається.

За кілька хвилин друзі розпрощалися. Большаков довго тис Якову руку, дякуючи за сміливу й таку важливу для нього розмову із поліцмейстером, а також просив обов’язково тримати його в курсі справи щодо «весілля».

Яків пообіцяв і заглибився в темінь Набережної, простуючи манівцями додому.

Дивно, але до сьогодні він ніколи не думав про повій їхнього міста, хоча й знав, що від часу розквартирування у Проскурові військових частин жриць кохання у місті дедалі більшало. Знайти дівчину можна було на будь-який «смак» – від найдешевших (на Заваллі) до «еліти» (на перехресті Олександрівської й Аптекарської та у згадуваному вже салоні мадам Беті).

З голови не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?