Юрій Даценко - Пастка для різника

– Якщо твоє щастя залежить від того, щоб я поговорив із паном поліцмейстером, то я не маю права відмовитися.

Друзі розсміялися й, відсалютувавши один одному склянками, заходилися розвивати тему поліції, фотографії у поліційній справі, нової посади Якова та його майбутніх перспектив як поліційного експерта з медичних питань. Довго ще лунали приглушені голоси в кімнатці затихлого будинку, довго світився вогник прикрученої лампи у віконці на другому поверсі, за яким продовжував шурхотіти дощ. Весна вступала до Проскурова.

Яків прямував на службу, насолоджуючись подувами вітру й особливим запахом свіжості, рожевих пуп’янків на абрикосах і першої травиці. Та ніби тільки й чекала на дещицю сонячної ласки, аби потягтися смарагдовими списами до неба, стверджуючи перемогу життя над смертю.

Усезнаючі «баби», котрі пророкували ранню весну, певно, й самі не відали, якою ранньою вона виявиться. Хазяйновиті граки, які ще тиждень тому галасували під затяжним дощем, зараз облаштовували нові гнізда, готуючись до появи потомства. Дивлячись на вкриті смарагдовим туманом дерева, важко було повірити, що від білого покривала, з якого дітвора ще зовсім нещодавно ліпила сніговиків, сьогодні лишилася сама згадка.

Найстаріші мешканці Проскурова, вигріваючи древні кістки на ранньому сонечку, не раділи, а натомість бідкалися:

– То не до добра така весна… Недобре, коли за неповний тиждень із зими в літо… Давно такого не було, а коли було, то на поганий рік…

До цих балачок не надто дослухалися, радіючи сонцю й теплу. Не минулося, щоправда, без неприємностей, адже через різке потепління Буг і Плоска розлилися так, що підтопили в старому місті кілька будинків. А тоді ще й багатостраждальна гребля не витримала титанічного тиску криги, й біда спіткала вже мешканців убогих єврейських кварталів. Бурхливий потік накоїв чимало лиха й утихомирився лише за дві доби, удовольнившись жертвою із двох потопельників-хлопчаків, тіла котрих віднесло мало не за місто.

Проте навіть страшне водопілля не змило радості від появи нового сонця, а водночас – нового життя. Похмурі пророцтва ветхих стариганів випаровувалися під жаркими променями, котрі не на жарт узялися за генеральне весняне прибирання й разом із двірниками вимітали з міста останні спогади про зиму.

Зусібіч чути перестук молотків і сокир, усюди підправляють перехняблені за зиму паркани, підмальовують обсохлі стіни хат і будинків, спочатку несміло, а тоді все ширше відчиняють вікна, впускаючи до знуджених за свіжим повітрям кімнат подих весни. Замайоріли фіранки, першими квітами прикрашаючи ще не надто кольорові вулиці, й навіть люди розквітли, майже в один день змінивши кожухи на весняні пальта, а заклопотані обличчя – на замріяні усмішки.

Від часу посиденьок за шампанським спливло вісім днів, а Якову так і не вдалося зустрітися із поліцмейстером. Пан Мерлінський то був у від’їзді, то вирушав до магістрату, то затримувався на прийомі. Добре, що хоча би Плейшнер оклигав достатньо, щоб виконувати свої обов’язки в лікарні й дати Якову час гратись із поліцмейстером у піжмурки.

Щоразу, як Яків з’являвся в управі, аби зловити чергового облизня, Архип зустрічав його благальним поглядом:

– Ти ж не забув про нашу розмову?

Зрештою Яків уже просто відмахувався від приятеля, украй роздратований тим, що час, відпущений йому на господарювання в лікарні, невпинно збігає, а він так до пуття й не розуміє, чого хоче від нього поліція.

– Ти не гарячкуй, – заспокоював його Большаков. – Чи ж тобі невідомо, як у нашій державі справи робляться. Від слів до діла повинно трохи часу минути та якась цидулка із гербовою печаткою проскочити…

Яків зітхнув, узяв запропоновану склянку з чаєм і вийшов на ґанок, аби хоч чарівна погода покращила спаскуджений настрій.

Не встигли приятелі відсьорбнути й кількох ковтків, як з-за рогу вигулькнув екіпаж і Архип вражено витріщив очі:

– Якове, у тебе сьогодні часом не іменини?

– Чого б це?

– Бо он тобі подарунок везуть, – він мотнув головою в бік екіпажа.

Яків різко обернувся й застиг від здивування – екіпаж поліцмейстера! Він заметушився, розхлюпав чай, тицьнув склянку до рук Большакову й наготувався стояти до останнього, але доп’ясти свого.

Високий худорлявий чолов’яга, по-військовому карбуючи крок, наблизився до ґанку.

– А-а, пане Ровнєр, якщо не помиляюся?!

– Добрий день, пане поліцмейстере! Ви маєте рацію. Тимчасово виконую обов…

– Знаю, знаю, – перервав його Мерлінський і злегка потис простягнуту руку, – пан Штофф мені вас так детально описав у листі, що ми з вами вже заочно знайомі.

За сивими вусами не можна було вгадати, чи всміхається поліцмейстер, чи то тільки здається через густі зморшки біля примружених очей. Якову подумалось, що якби на вустах цього чоловіка зараз і бриніла усмішка, вона була б аж ніяк не приязною. Ще з дитинства Яків недолюблював людей, із виразу обличчя яких неможливо визначити, чи кепкують вони з тебе, а чи щиро тобі всміхаються. А тут ще й ці вуса. Яків мимоволі скривився, наче надкусив кисле яблуко.

Поліцмейстер піднявся сходами й відчинив перед Яковом двері:

– Прошу, пане Ровнєр. Ви вже вкотре не можете зустріти мене на місці, але, даруйте, – така служба.

Яків пробурмотів щось на зразок: «так-так, я все розумію» (поліцмейстерове вибачення, як і його несправжня усмішка, здавалося фальшивим) і прошмигнув у прочинені двері.

Мерлінський неквапом, як і годилося людині його чину, пройшов до управи, скинув шинель і ретельно обсмикнув мундир. Яків ніяково тупцяв у кутку – увесь його бойовий запал і рішучість зникли, тож зараз він почувався, немов школяр на відповідальному екзамені в суворого викладача. Пам’ять послужливо вималювала університетський іспит із філософії, і Яків нарешті збагнув, кого ж нагадує йому Мерлінський, – професора класичної філософії Мнішека! За виразом обличчя останнього теж ніколи не вдавалося визначити, чи той тепло мружиться, неначе ласкавий наставник, чи глузує зі студента, ховаючи за попелястими вусами стиснені в риску вуста. Недивно, що Мнішека поза очі називали перевертнем.

Поліцмейстер Мерлінський мав суперечливу славу. У місті про нього говорили різне, причому всім чуткам можна було вірити. Подейкували, що він не гребує хабарами, проте справу свою знає чудово й тримає управу в шорах. Дехто кривився, вважаючи його не надто метикованим служакою та звинувачуючи в його особі всю проскурівську поліцію в некомпетентності та непрофесійності.

Яків, котрий до цього стикався із поліцією лише в особі Большакова, ще до зустрічі вирішив підступити до Мерлінського неупереджено. Та наразі перше враження вже склалося: Мнішека студенти не любили, а підсвідомість не просто так витягла з глибин пам’яті його не надто приємний образ.