Юрій Даценко - Пастка для різника

– Так. У неї така робота, не переймайтеся.

– Ох, – похитав головою дядько, нарешті спустив штани й ліг на стіл, – ото робота, прости Господи, щодня чиєсь гузно перед носом бачити…

Хвилин за сорок двері оглядової рипнули, й сестра понесла простирадла до комірчини. Слідом за нею на своїх двох вийшов винуватець оказії Степан, затягуючи шворку на штанах і обережно мацаючи зад.

– А ось до пов’язки прошу без причини не торкатися!

Дядько злякано відсмикнув руку й знічено зиркнув на лікаря.

– Пане дохторе, а як же я, тойво, до вітру ходитиму?

– Протягом двох найближчих днів – тільки на відро! – від печі, де й досі грівся «кожух», долинув короткий знущальний регіт.

– Ох, прости, Господи, гріхи мої тяжкі, – звів очі догори дядько.

– І прошу поставитися до цього серйозно. Застудитися для вас зараз найгірше! Горілку п’єте?

– Ну… Так. Як і всі.

– Потрібно забути, – Яків підступив до столу сестри й написав на аркушикові паперу кілька рядків. – Про алкоголь раджу й не згадувати, аж доки перша городина не піде, а із цим – до Деревоєда по мазь. Ну, й за два-три дні, не пізніше, знову до нас на огляд.

Дядько з хвилину уважно вивчав папірець, силкуючись розібрати дрібний почерк Якова, а потім, покрутивши його в руках, із сумнівом запитав:

– Це ж до Людвіга Івановича?

– Іншого Деревоєда у Проскурові я не знаю. Хіба ви зібралися до Сатанова.

– Так дорого ж у нього, – скривився дядько.

– Я гадав, вам здоров’я дорожче, – Яків іронічно примружився.

Дядько лише зітхнув, сховав папірець за пазуху й заходився одягатися. «Кожух» також заворушився, подякував сестрі за чай і перевальцем подався до виходу.

– Ольго Харитонівно, візьміть із пацієнта розрахунок та оформіть усі належні папери. А ви, Наталочко, приберіть оглядову, – Яків розім’яв утомлену шию. – А я повертаюся до наших паперів.

– Благослови вас Боже, пане дохторе, – дядько міцно потис Якову руку.

– Не хворійте, – усміхнувся Яків і зачинив за собою двері кабінету.

Годинник показував за чверть до третьої, коли Миколашка повернувся, постукав у двері й одразу ж пропхався до кімнати. Яків підвів голову від паперів і відклав перо.

– Усе зроблено, Якове Соломоновичу, – хлопець м’яв у руках шапку. – Тільки з паном Большаковим я розминувся. Але вашу записку для нього залишив. Мене запевнили, що передадуть йому.

– Усе гаразд, Миколашко, – Яків потер очі.

– А ще я розмовляв із Катрусею… Вона сьогодні їде до Летичева, батьків навідати, тож нашу зустріч доведеться трохи відкласти. Та в мене для вас дещо є, – хлопчина покопирсався за пазухою й витяг звідти фотокартку.

Яків зацікавлено поглянув на світлину, зворотний бік якої прикрашало зображення візитівки «Фотографії Юргілевича». На знімку, спершись на спинку плетеного стільця, стояла вродлива дівчина у білій сукні та капелюшку.

– Вона дуже гарна, Миколашко. Сподіваюся, коли повернеться, ми все ж зустрінемося?

– Так, неодмінно, – закивав головою хлопець. – Ми так і планували. Я можу йти?

– Лиш одне прохання. Забіжи сьогодні ввечері на квартиру до Карла Івановича й дізнайся, як його здоров’я, а завтра мені повідомиш.

Карл Іванович Плейшнер – їхній фельдшер – тиждень тому невдало послизнувся на порозі власного будинку й так підвернув ногу, що мусив забути про службу до повного одужання.

Миколашка мовчки кивнув і зник із кабінету.

У дрібних клопотах день добіг кінця несподівано швидко, за вікнами стемніло, й сестра запалила лампи. Яків відкинувся на спинку крісла та прислухався до бурчання в животі – від часу лікарняного обіду минуло вже кілька годин.

– Яшо, – до кабінету зазирнула медсестра, – ви вечеряти будете?

– Певно, ні, – Яків повів очима на годинник, а тоді на темне вікно. – Що у нас із прийомом?

– На сьогодні вже завершили, Наталочка дає раду стаціонарові.

– Так, сутужно без Карла Івановича.

– Миколашка десь із чверть години як до нього подався.

– Так, я йому звелів. Думаю, якщо у нього спав набряк і немає постійного болю, чи не попросити Юхима, аби возив його на службу. А на сьогодні у мене все, – Яків запхав стосик відібраних паперів до портфеля, загасив лампи та вийшов у коридор.

Ровнєр затримався на ґанку й на повні груди вдихнув аромати міста, з якого тікала зима. Він міг заприсягтися, що у повітрі пахне ранньою весною, тим ледь уловним духом мокрої землі, яка ось-ось зарясніє першими жаринками кульбаби, сирого ніздрюватого снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.

Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.

У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.

Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.

– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?

– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?

– А я з вами, коли ви не проти, до собору.

– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.

– Що ж вас може зацікавити?

– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.

– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.

– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?

– Та звісно може, – Яків видав короткий смішок, – але, боюся, ми до того часу не доживемо!

Військовий щиро зареготав.

– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!

Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.