Юрій Даценко - Пастка для різника

Ольга Харитонівна присоромлено замовкла, а Яків звернувся до пригніченого хлопця.

– Миколашко, як звати твою наречену?

– Кет… – почав хлопець, але відразу ж виправився, – тобто Катруся.

– Дуже гарне ім’я, – підбадьорив його Яків.

– Справді? – прояснів на виду Миколашка. – Ви й справді так гадаєте?

– Присягаюсь. І впевнений, що вона – хороша людина. Але маю до тебе одне вельми важливе запитання. Ти знаєш, чим вона заробляє на життя?

Миколашка насупився та ніяково опустив очі. Проте відразу потому скинув на Якова погляд, у якому світилися рішучі вогники, ніколи до цього не бачені.

– Так, Якове Соломоновичу, – тихо пробубонів він зі сльозами в голосі, а тоді, спідлоба зиркнувши на сестру, тобто звертаючись і до неї, підтвердив, – знаю. Але вона обіцяла мені облишити!

– Справді? – Яків був як ніколи серйозним.

– Так! – гаряче видихнув Миколашка. – Катруся сказала, що тільки-но ми все вирішимо, вона покине й ми поберемося.

– Миколашко, – Яків не квапився, – я тобі вірю. Навіть більше, хоч особисто й не знайомий із твоєю обраницею, я певен, що і їй можна вірити. А тому за кілька днів, коли у мене видасться вільна година, чекаю на тебе з Катрусею в гості: познайомимося, поспілкуємося, й тоді я, переконаний, зможу з легкою душею дати вам обом своє благословення!

– Але ж пане Ровнєр! – обурено підскочила медсестра, переходячи на офіціоз.

– Ольго Харитонівно, – Яків спробував угамувати роздратовану жінку. – Що ми зараз маємо? Двох нещасних молодих людей: самотнього Миколашку, який сохне за коханою, та Катрусю, котра змушена заробляти на прожиття у сумнівний спосіб. Але зрештою можемо мати двох щасливих молодят!

Сестра пожувала губами, смакуючи щойно почуте, а тоді вираз її обличчя пом’якшився.

– Може, й ваша правда, Яшо.

– Ось на цьому й порішимо, – Яків рішуче ляснув у долоні. – А зараз – до роботи! Миколашко, не зволікай і біжи до поліції, а ви, Ольго Харитонівно, все ж заваріть мені кави.

Яків зробив останній ковток, відставив чашку на підвіконня (на столі й досі панував паперовий хаос) і на хвильку відволікся від сортування, перекладання, перечитування та переписування.

Старий Штофф насправді не довго думав, кого залишити замість себе та рекомендувати для співпраці із поліційним відділком, бо з перших днів роботи в лікарні новоспечений хірург Ровнєр виявив себе як чудовий фахівець і відповідальний співробітник. Яків пригадав той непростий день чотири роки тому, коли він уперше з’явився в кабінеті головлікаря та поклав на його стіл свої документи. Не встиг Старий ознайомитися з першим аркушем, як убігла чергова сестра з повідомленням, що привезли «важкого» – п’яного мов чіп молодого ротмістра, який до всіх своїх негараздів зі здоров’ям примудрився ще й випасти дорогою до лікарні з коляски та зламати руку.

Без зайвих розмов Яків перевдягнувся у білий халат і хазяйновито звелів стороннім звільнити приміщення. Переляканий підліток, котрий приїхав разом із ротмістром, устиг лише розповісти, що той мучився животом, мав підозру на запалення апендикса, та не зважав на це й кілька днів заливав біль горілкою. Яків вийшов з операційної за три години й запевнив, що молодикові тепер нічого не загрожує й залишається лише терпляче дочікуватися його одужання.

Через місяць на адресу лікарні було доправлено ящик вишуканого шампанського з найкращими побажаннями від ротмістра, що завдячував Якову своїм життям. Молодий хірург, який одразу здобув авторитет серед працівників лікарні, на той час уже з головою поринув у роботу.

Яків облишив приємні спогади та повернувся до реальності, де на нього чекала досі не розібрана купа паперів. Старий збирав їх не один день, а то й тиждень, знаючи, що незабаром передоручить роботу з ними молодшим очам і моторнішим рукам. Яків вийшов у коридор:

– Ольго Харитонівно, підготуйте мені, будь ласка, звіт по лікарні. Скільки стаціонарних хворих маємо на утриманні, історії хвороб, усі супровідні документи… Підрахуйте кількість пацієнтів від початку року, – він замислився, – і, певно, поставте ще один кавник, бо однією чашкою кави я сьогодні не обійдуся.

– Буде зроблено. Та, з вашого дозволу, хочу дати пораду – не намагайтеся встигнути все за один день.

– Ех, Ольго Харитонівно, – Яків потягся до хрусту в суглобах, – воно ніби й правильно ви кажете, але пан Штофф поїхав від нас не назавжди. А я не хочу гибіти над паперами тоді, коли матиму нагоду зробити для лікарні щось корисне…

Він не встиг договорити, бо хряснули вхідні двері – і в їхньому отворі спочатку з’явилася чиясь спина, а тоді й сам її хазяїн, одягнений у важкого кожуха, перевальцем просунув до коридору.

– Поволі, поволі, Степане, – звертався «кожух» до когось, хто, вочевидь, ішов за ним. «Хтось» голосно стогнав і бідкався.

– Ох, сили вже нема… – слідом за голосом матеріалізувався і його зігнутий у три погибелі власник.

Процесія рухалася коридором, і «кожух» заозирався у пошуках лікарів.

– Є хто живий?

– Що сталося? – Яків підскочив до чоловіків. Поруч заметушилася медсестра.

– Ет, – «кожух» махнув рукою й затнувся. – Таке, пане дохтор, шо й на голову не напнеш, не те, шо людям розказувати.

– Ну, мені можна.

– Нє, хай уже Степан сам вам і розповідає, – помотав головою «кожух» і підступив до печі, прикладаючи руки до теплих кахлів.

– Ох, пане дохтор, – простогнало з-під кудлатої шапки, – спіткало таке, шо не тільки показати, а й зізнатися сором. Така зараза вчепилася, хоч плач! Лише так і можу ходити, а розігнуся – вогнем пече, штрикає, мало не до печінок, наче самі чорти засмаженого цвяха в гузно пхають, прости Господи!

– Та говори ж уже, шо ти дохтору баки забиваєш, – не втримався «кожух».

– А ти б мовчав уже! – й собі визвірився Степан, мало не плачучи. – Чиряка маю, пане дохторе. Та такий, бісова душа, вигнався, як горіх, їй-Богу!

– Зрозуміло, – коротко кинув Яків. – Ходіть-но до оглядової, і будемо готуватися.

Підтримуючи пацієнта попід руку, Яків побрів із ним до оглядової.

– Пане дохторе, – Степан спробував розігнутися й довірливо поглянув Якову в очі, – чесно говоріть – ви мені поможете?

– У фурункульозі немає нічого страшного. Ось зараз подивимося на вашого красеня й будемо готуватися до операції.

– Операції? – у голосі дядька забринів неприхований переляк.

– А як ви думали? – Яків допоміг дядькові зняти затертого овечого кожуха. Кімнату відразу ж заповнив важкий дух. – Наталочко, винесіть це з оглядової та дайте мені до столу більше світла. А ви спускайте штани та вкладайтеся животом на стіл.

– Пане дохторе, – той узявся було за шворку коло пояса, а тоді стишив голос і кивнув на сестричку, – а баришня теж коло мене буде?