Юрій Даценко - Пастка для різника

– Пристав не закриває справу на місці через наявність певних підозр. Експерта – вас – із певних причин у місті немає, і ми змушені на вас зачекати. Стежите за ходом думки?

– Так, – Яків на мить заплющив очі, аби краще уявити ситуацію.

– А для того, аби після приїзду ви надали свій кваліфікований експертний висновок щодо справи, нам потрібно… – поліцмейстер, ніби шкільний учитель, підштовхував Якова до відповіді. Свідомість знову послужливо підсунула перед заплющені очі образ Мнішека.

– Передусім потрібне тіло, – Яків на секунду замислився. – А для того, аби воно мене дочекалося в належному стані, його треба й зберігати належно.

– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.

– Але якщо припустити, що вбивство сталося не взимку, коли за місце для зберігання трупів може правити будь-який сарай, то тут виникають ускладнення… І боюся, в такому разі міщанин Зелінський має всі шанси вийти сухим із води…

– І для того, щоб такого не сталося…

– …нам потрібна льодовня для зберігання тіл навіть улітку.

– В точку! – поліцмейстер підхопився з крісла, у яке опустився за хвилину до цього. Яків був задоволений собою, адже досить легко розгадав чергову загадку.

– Можете бути певні, все, що в цій справі залежатиме від мене, – я вирішу. – Поліцмейстер подав Якову руку, що можна було розцінити як прощання.

Яків зрозумів, що кращої нагоди закинути слівце за Большакова в нього не буде.

– Пане Мерлінський, хотів би запропонувати вам іще дещо. Упевнений, людина з вашим розумом мусить це оцінити.

– Прошу, – поліцмейстер спрямував погляд на Якова. – Слухаю вас уважно.

– З вашого дозволу я продовжу в тому самому ключі.

– Будьте такі ласкаві.

– Повернімося ще раз до справи міщанина Зелінського й на хвильку припустімо, що трапилось незворотнє.

– Так-так, – очі поліцмейстера зацікавлено зблиснули.

– Експерт не встиг вчасно прибути до Проскурова або ж, як-от зараз, у місті не знайшлося льодовні, а вбивство сталось у спеку…

– Іншими словами, – перехопив ініціативу Мерлінський, – тіло не дочекалося кваліфікованого огляду.

– Саме так. І коли експерт працював із тілом, нічого незвичного вже не виявив через вкрай погану його збереженість і був змушений підтвердити версію самогубства.

– Так, – поліцмейстер відверто захопився.

– Тож унаслідок певних обставин маємо вбивцю, котрий гуляє на волі, так?

– Саме так, – погодився з Яковом Мерлінський.

– Але навіть за таких несприятливих обставин ми могли б вивести міщанина Зелінського на чисту воду! – вдоволено видихнув Яків.

– Цікаво, цікаво, – нетерпляче затарабанив пальцями по столі поліцмейстер.

– Нам би вдалося це зробити, із певними зусиллями, звісно, навіть за рік після вбивства! – дотискав Яків.

– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!

– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.

Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:

– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…

– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!

– І ви стверджуєте, що за фотокарткою змогли б визначити причину смерті?

– Це набагато важче, аніж після огляду безпосередньо тіла, але зі значною долею вірогідності – так!

– Скажіть на милість… – захоплено промовив Мерлінський.

– Звісно, в такому разі зростає ймовірність помилки, але, погодьтеся, звучить заманливо!

– Більш ніж. Але ж хто візьметься…

– Далеко ходити не знадобиться, адже спеціаліст, – Яків дістав із внутрішньої кишені піджака фотокартку та показав її поліцмейстерові, – перебуває у цьому самому приміщенні.

Свілина була тією самою роботою Большакова, що так сподобалася Якову, – із зображенням старого єврея-візника. Мерлінський прискіпливо роздивлявся зображення.

– Зізнаюся, пане Ровнєр, я не надто тонкий поціновувач мистецтва.

– А цього й не треба. Просто погляньте, як добре видно на фото риси обличчя. Узагалі оцініть чіткість роботи.

– Так, справді.

– А тепер уявіть, що ми маємо такі самі чіткі й детальні знімки з місця вбивства!

– І ви говорите, що фотомайстер зараз десь поруч? – поліцмейстер глипнув на Якова з легкою недовірою.

– Навіть більше, я не помилюся, коли скажу, що ця людина зараз нервово гризе нігті за дверима.

– Большаков?

– Саме так! – Яків кивнув. – Повірте, пане Мерлінський, його талантом і бажанням працювати варто скористатися! І ви самі погодилися, що мої аргументи переконливі.

– Так, ви маєте рацію, пане Ровнєр, – поліцмейстер силувано кивнув. – Думаю, ми могли б дати Большакову змогу виявити себе з такого боку.

– Саме про це я й хотів вас просити, – Яків підвівся та прочинив двері.

– Заходьте, Архипе, – почулося з кабінету, і Большаков одразу ж злякано сховав голову в плечі. Яків же заспокійливо підморгнув приятелеві.

– Пане поліцмейстер.

– Пан Ровнєр щойно переконав мене, що ваші таланти можуть стати нам у нагоді.

Большаков смикнувся, немов щойно почув, що йому залишили у спадок як мінімум титул із родовим маєтком на додачу.

– Тож я даю свою згоду на використання фотографії в найближчій справі, де це видасться доцільним.

– Пане Мерлінський, я доведу, що моя робота буде потрібною та доцільною.

– Зі свого боку можу поки що гарантувати, Архипе, що всі ваші витрати буде відшкодовано.

– Щиро дякую, вашбродь! – Большаков кулею вилетів з кабінету й гучно захряснув двері.

За кілька хвилин Яків уже стояв на ґанку, насолоджуючись свіжим повітрям.

Надвечір того самого дня Большаков затягнув Якова до ресторації, безугаву торочачи, що просто мусить віддячити приятелеві за послугу. Проте довго висидіти у просякнутій тютюновим димом і наповненій гамором залі Яків не зміг і вже за півгодини втік з Архипом надвір, у напоєне леготом надвечір’я. Вони неквапом простували людними вулицями, підставляючи обличчя легеньким доторкам халамидника-вітерцю, що десь над Заріччям нахапався запахів диму, мокрої землі та первоцвітів.

«На луках понад Бугом, певно, уже жовто від кульбаби, – подумав Яків. – Та за роботою нíколи не те що до річки вибратися, а й просто пройтися містом».

– Сьогодні можна, – наче читаючи другові помисли, обізвався Большаков і приклався до пляшки з вином. – Сьогодні ти зробив велику справу!

– Нічого я ще не зробив. Тільки й того, що Мерлінського нарешті виловив.

– Погляньте на нього! Ти не просто його виловив, ти з ним розмовляв, і він тебе слухав ! А це ого-го! Він же знаєш як на нижчих за статусом дивиться? Як на вошей. А ти тепер неабихто, ти – ек… – він гикнув і перехрестив рота, – експерт від медицини!