Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.

У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.

Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.

Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.

В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.

Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.

Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...

Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.

Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.

7

Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.

Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.

Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.

У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!

I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.

Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:

- Хто такi?

- Жили тут ранiше.

Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:

- Євреї...

- Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.

- Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.

- Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...

- Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.

- А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...

Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.

Курт сiв у крiсло:

- Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...

Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.

- Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.

Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.

Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.

I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.

У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!