Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- Звiдки менi таке знати?

- Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.

- I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...

Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...

- А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?

- Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...

- А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...

- По-моєму, нiяких. До неї у цiй квартирi жили євреї, так вони пiшли у Бабин яр... А за того гестапiвця?.. Не знаю... Та якi там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе... Вона з усiма гуляла, невситима баба, прости господи. Як нiмцi утекли, прийшли радянськi. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офiцером з комендатури... Гарненька була i гульлива, от i знаходила собi швиденько хахаля...

- Ну що ж, молодiсть, - примирливо зауважив капiтан. - Замужем вона не була?

- Не була. А нащот молодостi, так вона, прости господи, i з сивою косою мужикiв заводила. I коли розтовстiла, як дiжка, то й тодi не цуралася... Я знаю...

- Значить, тiльки з чоловiками мала справу?

- Аз ким iще?! Правда, була в неї i подружка.

- Хто така?

- Якась лiкарка чи медсестра.

- Як її звати, прiзвище?

- Прiзвища не знаю, а звати Вiра Миколаївна. Гальчинська так її й називала - "Вiра Миколаївна", а та її - "Людмила Йосипiвна", сама чула.

- Де працює ця Вiра Миколаївна або де живе?

Лисюк знизала плечима.

- Мабуть, уже на пенсiї, вона молодша за покiйну, але теж, видно, за шiстдесят має... Де живе?.. - пiдтисла сухенькi губи двiрничка. - Де живе? - повторила задумливо. - Десь на Ширмi.

Капiтан кивнув. Вiн знав, що кiлька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти "Совських озер", ще до революцiї забудованих приватними оселями, люди називають "Ширмою". "Ну, що ж, - подумав, - знайти цю Вiру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь свiтло на трагедiю".

У нього не було вiдчуття, що уже натрапив на правильний слiд. Але наперед нiхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка i хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двiрничку, Андрiйко не сподiвався, що стара жiнка дасть йому цiкавий матерiал для роздуму. Але так часто буває: де сподiваєшся, там нiчого, а несподiвано, випадково - i є улов. Ось i про подругу йому нiхто не згадав - нi племiнницi Гальчинської, нi сусiди.

- Ну, що ж, Катерино Пилипiвно, - пiдвiвся капiтан. - Дякую вам за розмову...

- Я iще ось згадала, - не поспiшала йти двiрничка. - Ще один приходив до неї, як прийшли нiмцi. Немолодий чорнявий полiцай, кавказький чоловiк. Як нiмцi утекли, ще раз бачила його бiля нашого дому, але вже без пов'язки i карабiна.

- Хто вiн? - спитав капiтан.

- Просто бачила, а знати не знала.

- Ну, гаразд, Катерино Пилипiвно. Вас пiдвезти додому? На вулицi слизько.

Жiнка похитала головою.

- Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львiвськiй на трамвай перейду. П'ятнадцятий - прямiсiнько до хати.

- Ну, як хочете, - погодився капiтан, знаючи, що машин у вiддiлi не вистачає i за них усi воюють. Вiн провiв жiнку до дверей i, вже вiдчиняючи їх перед нею, спитав:

- А болi не тривожать вас тепер?

Лисюк не зрозумiла його.

- Якi болi?

- У печiнцi. Ви ж без жовчного.

- Слава богу, - вiдповiла стара жiнка, i капiтан Андрiйко iз задоволенням зачинив за нею дверi.

9

А ось i лiкарня. За високою металевою решiткою брами в глибинi просторого подвiр'я виднiвся центральний корпус, за ним меншi бiлi будiвлi. Адамадзе натиснув на кнопку бiля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посiрiлої пiд осiннiми дощами, яка правила за прохiдну, визирнув сторож.

- Одчиняй! - коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацiєю гауптштурмфюрера Рауха старшим полiцаєм, вiн знову набув постави i командирського голосу.

Нарукавна полiцейська пов'язка на пальтi, карабiн за плечима справили на сторожа вiдповiдне враження, i вiн завовтузився бiля замка хвiртки.

- Де реєстратура, начальство? - питав Адамадзе.

- Прошу пана, - показав на корпус сторож. - Реєстратура на першому поверсi, начальство - на другому.

Адамадзе рiшуче попрямував через подвiр'я. Вiн наближався до своєї мети i не замислювався над можливими наслiдками нi з ким не погодженої iнiцiативи. Щоб досягти мети, в iм'я якої вiй покинув благословенну Канаду, перелетiв океан, начепив нiмецьку шинелю, сам стрiляв i ховався вiд куль, треба було дiяти не оглядаючись.

- Є у вас хворий Апостолов? - строго спитав Адамадзе чергового лiкаря. Ним виявилася немолода чорнява жiнка, у якої на вкритому бородавками обличчi пробивалися справжнi вусики.

Вона злякано подивилася на вiдвiдувача, на його карабiн за спиною, на полiцейську пов'язку на рукавi i кивнула.

- Вiн нам потрiбен.

Лiкар розгубилася:

- Забираєте його?

- Нi. Маю поговорити.

Лiкар знизала плечима:

- А що з ним говорити?

- Це вже наша справа... Але перед цим - iз вами. Розкажете про його хворобу, чи є надiя...

- Одну хвилину, - заметушилася жiнка. - Це не мiй хворий. Я зараз покличу головного.

За кiлька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халатi, з-пiд якого визирали тоненькi пiдтяжки. Головний втупив у вiдвiдувача гострий, пронизливий, як у кiбця, погляд. Ранiше Адамадзе думав, що такi очi можуть бути тiльки у худющих людей.

- Маю перевiрити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним... До речi, - додав Адамадзе, - ним цiкавиться сам пан комендант.

Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лiкаря набрало догiдливого виразу. Вiн кивнув i повiв Адамадзе у прийомний покiй, там розкрив принесену йому папку з iсторiєю хвороби i став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабiн, поставив його у куток, розстебнув пальто i сiв на табурет, готовий слухати лiкаря. Поки той щось вичитував з паперiв, мигцем оглянув загратовану кiмнату iз столом, двома незастеленими панцирними лiжками i грубими табуретами.

Тим часом лiкар заговорив:

- За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...