Андрей Гуляшки - Контррозвідка

— Хлопче, неси чемодан сюди, не стій біля дверей!

На порозі з'явилося двоє: одного ми відразу пізнали — це був секретар окружної ради. Другого, тоншого, вищого й молодшого, я бачив уперше. Одягнений у сірий спортивний костюм, з перекинутим через плече бежевим плащем, він здавався досить елегантним. Обличчям, худорляве, суворе і трохи стомлене, приваблювало не красою, як у капітана Калудієва,— його ушляхетнювали особлива, глибока зосередженість і спокій. Одразу впадало в очі, що ліва брова в молодшого чоловіка чорна, а права — руда, ніби підфарбована.

Секретар окружної ради дуже поспішав. Він стоячи випив півкелиха вина, подякував і кількома словами відрекомендував нам гостя. Авакум (секретар назвав його справжнім ім'ям, а втім, це не має значення для розповіді), Авакум Захов — історик, археолог, посланий Академією наук вивчати далеке минуле момчиловського краю, тому він якийсь час житиме в нашому селі.

— Ти ба! — ляснув себе по чолу Гроздан.— Ось чому ми в раді одержали листа з якогось інституту з проханням подавати допомогу такому-то.— Він замислився.— Це було зовсім недавно, день-два тому.

Секретар окружної ради висловив певність, що ми допоможемо Авакумові влаштуватись якнайзручніше, і, оскільки дуже поспішав — його десь чекали,— побажав нам плідної роботи й поїхав. Майор, допивши свою медівку, вийшов провести секретаря.

Сіра машина зникла в напрямі Ликіте.

Боян Ічеренський, якого ми за мовчазною згодою обрали своїм старійшиною, запросив Авакума сісти біля нього, налив йому келих вина і попросив Марка Крумова приготувати гостеві щось поїсти. Потім, як ведеться, почав відрекомендовувати кожного з присутніх ученій людині.

— Це бай Гроздан,— кивнув він у бік голови і добродушно всміхнувся.— Голова кооперативного господарства і батько нашого насущного хліба. Славний чоловік. Той, що біля нього, насуплений, ніби проковтнув цілу торбу слив,— відомий гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Він багато п'є і багато мовчить. Загадковий екземпляр. Тепер слухай уважно! — Він показав головою на капітана.— Не раджу тобі мірятися силою з цим добродієм через любовні справи. Проковтне тебе, мов комаху. Він надто здібний, до того ж артилерист. Закінчив академію і, якщо передчасно не зведе його якась Станка, неодмінно стане генералом. Пробачте мені мою відвертість, капітане, я дуже вас люблю. За ваше здоров'я!

— А чому ви обминули цього хлопця? — спитав Авакум, показуючи на мене. Я почервонів.

— Цього? — Бонн Ічеренський знизав плечима, поблажливо посміхнувся і пояснив: — Коли ти вже нагадав, скажу і про нього. Він увесь на видноті, судіть самі, що він являє собою. Я не маю певної думки.— І вихилив келих.

Авакум теж випив чарку.

— Цей хлопець (я здригнувся і опустив очі: боже мій, він був старший за мене не більш як на п'ять років, а називав мене «хлопцем»!), цей хлопець,— сказав Авакум і подивився у вікно, ніби я був десь на вулиці, а не сидів навпроти нього,— в душі поет, а займається ветеринарією. Мабуть, він ветеринарний лікар, і б'юсь об заклад, добре знає свою справу, незважаючи на свій нахил до поезії. І, здається мені (тут Авакум злегка зітхнув), він закоханий... нещасливо. Але в тім, що він закоханий,— не нещастя. Кохати — добре, навіть тоді, коли дівчина не відповідає взаємністю.

Я ладен був провалитись крізь землю від ніяковості й сорому і дуже розсердився. А капітан Матей Калудієв засміявся голосно і нахабно. Я добре знав, що лікар Начева не запрошувала його до амбулаторії, він сам унадився туди.

Бонн Ічеренський мовчав, здивовано дивлячись на нашого нового знайомого.

— Коли ти встиг так докладно вивчити його біографію? — поцікавився він.

Те, що я став предметом розмови, мене, звичайно, образило, але мені, не знаю чому, стало раптом боляче й сумно.

— Ні, не вивчав,— відповів Авакум.— Я прибув прямо із Смоляна і вперше ступив на момчиловську землю. Якщо я сказав щось слушне про цього хлопця, то це пояснюється насамперед моїм професійним чуттям реставратора. Ви повинні знати, що я не тільки археолог, а й реставратор водночас. Реставрую різні старовинні вазочки, глечики, розбиті на десятки черепків, та інші побутові речі, які ми знаходимо в землі. У Софійському археологічному музеї є дванадцять теракот, поновлених моїми руками. Це вигідна робота, бо добре оплачується. Але потребує вправності і спостережливості. Передусім спостережливості. Отже, моя професія навчила мене бачити найменші деталі. Такою деталлю, наприклад, є очі цього хлопця. Я, реставратор, відразу бачу в них одну особливість: вони дуже чисті й замріяні. Ще одна деталь — він має високе й гладеньке чоло. Ці дві деталі — очі й чоло — примушують мене зробити висновок, що хлопець має нахил до поезії. А те, що він займається ветеринарною практикою, кожен може зрозуміти, досить тільки глянути на ліву кишеню його куртки, звідки виглядає неврологічний молоточок для обстеження великої рогатої худоби. Товариш Христофоров не носить у своїх кишенях такого молоточка, бо не займається ветеринарією. А чому я роблю висновок, що він закоханий і що йому не щастить у коханні? Гляньте на тіні під очима хлопця — це наслідок безсоння. Щось ятрить його серце. Але він не схожий на гультяя. А щасливий і задоволений, цей закоханий спить, мов дитина, має добрий апетит і сон. Правда ж, товаришу капітан? Поки він говорив, Марко Крумов поставив на столі перед ним тарілку з яєчнею і щойно підсмаженою домашньою ковбасою.

— Смачного! — побажав йому Гроздан.

— На брак апетиту не нарікаю,— засміявся Авакум. І, тонко нарізаючи ковбасу, спитав Ічеренського: — Правда ж, я розуміюсь на реставраційних справах?

— Звичайно,— погодився геолог, замислено всміхнувшись.

Авакум лукаво глянув на нього й сказав:

— Але за всяку реставраційну роботу мені платять гроші. Я не звик витрачати час марно й базікати по-пустому. За те, що я намалював портрет вашого товариша, ветеринара, доведеться вам заплатити за мій обід.

Ічеренському раптом стало весело. Всі сміялися від душі. Тільки бай Гроздан незадоволено похитав головою.

— Це погано, що ти все переводиш на гроші,— промовив він.— Учена людина, а думаєш тільки про гроші!

— Ах, не сердься на мене, товаришу голово! — по-дружньому глянув на нього Авакум.— Великий Наполеон Бона-парт якось сказав: «Дайте мені гроші, і світ буде мій». Я трохи скромніший від Наполеона, а тому кажу: «Дайте мені гроші, і я обладнаю ванну й убиральню в своїй майбутній квартирі». Наш будівельний кооператив, куди я вніс гроші за квартиру, відмовляється обладнати мені ванну з душем. А я люблю ці речі.

Всі знову розсміялися, навіть бай Гроздан посміхнувся. Силкувався засміятись і я.