Андрей Гуляшки - Контррозвідка

Голова завагався, чи самому зірвати печатку, чи покликати когось із членів ради. В цю мить бай Гроздан, можливо, згадав, що він «батько-годувальник» і сам член народної ради. А може, просто вирішив не витрачати марно часу на настирливого і нахабного софійця, бо смикнув кольорові мотузочки з такою рішучістю, яка зовсім не пасувала до його добродушного обличчя.

— Ну, що буде, те й буде! — сказав він Авакумові і, наче злякавшись своєї сміливості, став швидко спускатися крученими сходами.

Балабаниха відімкнула двері, трохи віддалені від сходів, і мовчки кивнула Авакумові.

Кімната була бідна, навіть бідніша, ніж він міг собі уявити. Навпроти вікна стояло похідне ліжко, застелене солдатською ковдрою. Шафа, мабуть для верхнього одягу, високий стелаж із книгами, великий дерев'яний стіл, покритий обгортковим папером, і два стільці. Оце і вся обстава. Над ліжком висіла мисливська рушниця і шкіряний патронташ. На столі поблискував мікроскоп, стояли два штативи для пробірок, спиртівка й кілька коричневих флакончиків для кислот, лежали пінцети і молоточки.

Про ці речі Авакум знав з опису Славі Ковачева. Поки він досліджував крізь лупу і з сантиметром розбите вікно Ілязового будинку, Славі Ковачев зробив обшук у кімнаті вчителя. Авакум не сумнівався в педантичній сумлінності Ковачева, й задовольнився поки що відомостями, поданими в його описі. Тепер Авакум міг сам переконатися, що його колега з Пловдива не проминув жодного більш-менш значного предмета.

Балабаниха зупинилася посеред кімнати.

— Тільки оце ліжко з ковдрами моє. І шафа.— Вона вказала рукою.— Все інше, що бачиш, належить учителеві. І в шафі все його. Я дала розписку на ці речі. Коли щось пропаде, відповідатиму я.

— Заспокойся,— посміхнувся Авакум.— Я берегтиму ці речі, як зіницю ока. Речей у мене, як'бачиш, мало, і ці теж мені не заважатимуть.

Поки жінка міняла простирадла на ліжку і виносила одяг учителя, Авакум стояв спиною до неї і чув, як вона тихенько схлипувала і шморгала носом. Він прикусив губу й нахмурився. «Якщо я нічого не доб'юся,— подумав Авакум,— ці речі навряд чи попадуть на старе місце. Вчитель не повернеться у Момчилово».

Він глянув у вікно, звідки було видно наїжачений хребет Зміїці. Над бурими схилами нависло похмуре дощове небо.

«Ця жінка кохала його,— подумав Авакум,— тому й плаче». І, дивлячись на перехрестя, згадав її маленький ротик і тужний погляд темних очей. «Мабуть, жила з ним»,— зітхнув він. І раптом здригнувся: здивувався своєму зітханню. У тому, що, можливо, Балабаниха кохала вчителя, не було нічого сумного. Зітхання тут недоречне.

Авакум вийшов на галерею і відчинив другі, сусідні, двері. За ними була маленька кімнатка, заповнена всяким мотлохом. Старі книги, газети, зошити, препаровані білки, тетерюки, лисиця і маленьке буре ведмежа. Ведмежа стояло на дерев'яній підставці на довгастій скрині. На прогнилій полиці, серед павутиння й пилу, блищали склянки зі спиртом. У цих склянках зберігалися закручені спіраллю гадюки з білуватими черевцями й строкатими спинами. Були і ящірки, і саламандри. Одна з препарованих білок дивилася скляними очима на єдине в цій комірчині заґратоване товстими залізними прутами віконце з брудними, роками не митими шибками.

Відчувши на собі погляд Балабанихи, Авакум неквапливо повернувся.

— Ці речі теж належать учителеві,— промовила вона. Очі в неї ще були червоні.— Він робив їх для школи.— Вона помовчала.— Тут нічого не описували. Та й що тут важливого? Аби тримати кімнатку опечатаною! Все це я тепер перенесу в підвал, а тут поставлю ткацький верстат.

Знизавши плечима, вона скоса глянула на Авакума; він помітив, що в її очах уже не було сліз.

— Тут я поставлю ткацький верстат,— повторила вона. І трохи тихше додала: — Якщо залишишся довше, і килимок зможу тобі виткати. Ти одружений?

— Ще й на додачу шестеро діточок!

— Бідолашка! — вона якось чудно засміялась, помовчала і знову знизала плечима.— Я піду до сироварні,— сказала, не обертаючись,— і повернуся надвечір. Коли виходитимеш, візьмеш ключі з собою.

— Неодмінно,— кивнув Авакум.

Жінка повільно, може, аж надто повільно, пішла з хати.

Провівши хазяйку очима, Авакум вийшов на подвір'я і уважно оглянув будинок з усіх боків. Навпроти південного вікна його кімнати широко розкинула віти сукувата сосна. Її верхівка була нарівні з дахом, а кілька розчепірених гілок завтовшки з руку майже спирались на віконний карниз.

«От звідки можна заходити без запрошення»,— подумав Авакум.

Він постояв під деревом, подумки видерся на нього аж до зеленої крони, проліз по розчепірених гілках до вікна і спокійно сів на карниз. Зробити це було зовсім не важко.

Південне вікно виходило в сад — занедбаний сливняк, зарослий густою пожовклою травою. Від старої сосни до високого тину налічив тридцять кроків. Огорожа прилягала до глухої вулички, де міг проїхати тільки один віз. Вуличка йшла повз такі самі, як огорожа Балабанихи, тини.

Сад перетинала втоптана стежка, що вела у глиб селища з легкими будівлями: свинарником без свиней, давно спустілою повіткою, клунею під розкиданою зчорнілою солом'яною стріхою та широким дашком для дров. Під дашком лежала колода з загнаною в неї сокирою і два вози сухих соснових оцупків. Отже, стежку протоптано саме до дашка.

Іншої стежки в саду не було.

Авакум вернув до сукуватої сосни й уважно оглядав землю, рухаючись у напрямку глухої вулички. На його напруженому обличчі промайнув легкий усміх: подекуди видніли притоптана трава та стеблинки, жовтіші й сухіші за інші. Поза всяким сумнівом, ту траву топтали перше, ніж вона зів'яла.

Ледь помітні сліди привели Авакума до огорожі. Терен, що колись ріс на цьому місці, тепер лежав, закинений у бур'янище. Чоловікові переступити такий перелаз неважко. А жінці довелося б підбирати спідницю і довше топтати землю під тином. Авакум нахилився — біля огорожі особливих слідів не знати.

Отже, тут проходив тільки чоловік, ще й не раз, і шлях лишався відкритим, інакше тернове віття лежало б на своєму давнішому місці. Видно, чоловік або збирався послуговуватися цим перелазом і надалі, або йому просто бракувало кмітливості — одне з двох.

Авакум замислився. Може, то сліди закоханого? Може, якийсь вусатий Ромео лазив уночі до бездітної красуні? Але в такому разі сліди мають вести до її дверей, до її кімнати.

Він тихенько свиснув і потер руки.

Сліди провадили не до її дверей. Вони починалися біля сукуватої сосни й закінчувалися знов-таки біля неї.

Авакум швидко повернувся в кімнату вчителя. «Якщо вікно защібнуте зсередини, я дам собі ляпаса»,— подумав він. Гачки й справді були незащібнені. Вони вкрились іржею. Авакум злегка натис на віконну раму, й обидві стулки з рипом розчинились просто в зелене віття.