Андрей Гуляшки - Контррозвідка

Авакум добув із внутрішньої кишені плаща велику лупу і знову спустився на подвір'я. Дійшовши до стовбура старої сосни, підвів голову. «Треба дослідити третій і четвертий цурпалки гілок,— постановив він,— бо вони найважчі. Дістатися до крони, до великих гілок можна, тільки міцно тримаючись руками за ці суки».

Він видерся по стовбуру до четвертого обрубка гілки, вхопився за нього лівою рукою і розглядав його лускату кору крізь товсту лупу.

Отак тривало хвилин зо три. Скупчивши погляд на склі, Авакум знагла відчув, що перед очима танцюють синюваті кола, й мало не впустив лупу.

На мить він заплющився, вдихнув повітря на всі груди і знову подивився крізь лупу. Тепер у його очах блиснули іскри. Він сховав лупу, дістав складаний ножик, відкрив його зубами, зрізав шматок лускатої кори й обережно спустився на землю.

Повернувшись до кімнати, він вийняв пінцетом одну лусочку з кори, поклав її на предметне скло мікроскопа і подивився крізь окуляр. На скляній платівці синіла ворсинка. Синя ворсинка з вовняного прядива.

Авакум сягнув по сигарету й жадібно затягся. Відтак дістав з портфеля пергаментний папірець — у нього була загорнена така сама синя ворсинка. Авакум знайшов її свого часу серед залізних остружків під розпиляним прутом Ілязового вікна. Він порівняв обидві ворсинки під мікроскопом. Вони були однакові завтовшки і кольором.

Він підвівся і повільно заходив по кімнаті.

Тепер Авакум точно знав, що вирваний терен біля тину, стежка, сукувата сосна і незамкнене вікно зв'язані однією невидимою ниткою з Ілязовим будинком. Та сама синя рукавиця торкалася сука від обрубаної гілки на сосні й зігнутого прута на розбитому вікні.

Але як знайти синю рукавицю? Хіба одна синя рукавиця на світі? А хоч би й одна, то де вона і чия?

Усе-таки відкриття, зроблені Авакумом, склали кілька важливих ланок у ланцюгу подій, які передували злочину. Авакум не мав причин бути невдоволеним собою.

Сховавши сині ворсинки, Авакум пішов оглядати речі, сховані в комірчині. Тут не було нічого такого, що привернуло б увагу. Опудал тварин та птахів протягом місяців не переставляли. Про це свідчило павутиння на них — чорне й густе. Він уже збирався вийти, коли очі його спинилися на чистенькому бурому ведмежаті — пороху не було навіть на підставці. Одна чиста річ серед стількох інших, що тонули в павутинні та поросі. Це не могло не привернути уваги Авакума. Отже, чиясь рука порівняно недавно торкалась ведмежати. Але чому серед стількох опудал тварин саме буре звіря було удостоєне такої честі?

Авакум наблизився до ведмежати і зсунув його. Під дерев'яною підставкою відкрився отвір довгої скрині. Захов присвітив електричним ліхтариком і побачив на споді купу каміння різного кольору й розміру.

Більше нічого в скрині не було. Один з каменів завбільшки з кулак був загорнений в аркуш із зошита і перев'язаний червоною вовняною ниткою. Він лежав зверху на купі інших.

Авакум засунув руку, взяв камінець і в світлі жовтого променя прочитав:

«З м і ї ц я, 7 серпня».

Напис було зроблено нерозбірливо, хімічним олівцем.

«Якийсь мінерал, що його знайшов Методій Парашкевов у Зміїці за п'ятнадцять днів до події на Ілязовому подвір'ї»,— подумав Авакум. Він потримав камінь у руці, потім кинув на купу і знову поставив ведмежа на місце.

Почало мрячити.

Сірі хмари лизали своїми кошлатими язиками голі схили Зміїці. Крізь відчинене вікно проникало холодне повітря, насичене ароматом сосни та вологої землі.

Всередині було тихо і якось порожньо й сумно.

Авакум здригнувся, наче самотність раптово перетворилася на гострий холод, що заповнив його. «Треба неодмінно заснути»,— подумав він. Укрившись із головою плащем, Авакум заплющив очі.

Дощові краплини стукали по шибках, і цей слабкий звук робив тишу ще важчою.

Розбудив Авакума глухий грюкіт зовнішніх дверей. Він прислухався і пізнав ходу Балабанихи. Кроки лунали вже у сінях. Йому більше не хотілося лежати в темряві. Він засвітив лампу і почав складати одяг у шафу. Тільки плащ лишив на ліжку. З внутрішнього боку, під підшивкою, були дві глибокі кишені, де Авакум тримав потрібні йому речі: мотузок, запасну батарейку для ліхтарика, пачку з набоями і маленьку, але міцну сталеву лопатку у шкіряному футлярі.

Надворі все ще сіяв дрібний дощ.

Авакум відчинив обидві стулки вікна, накинув на плечі плащ, вийшов і став у сінях. Кашлянув.

За мить двері кімнати розчинились, і в освітленій рамі з'явилась Балабаниха.

— Чому ти стоїш у сінях? — здивувалась вона.— Заходь усередину, погрійся. Глянь, який вогонь я розпалила!

За її широкою спиною полум'я то пригасало, то розгорялося. Зсередини йшов приємний запах печеної картоплі.

— Дякую,— сказав Авакум. Він раптом відчув, що голодний, і проковтнув слину.— Коли б я не зібрався йти, залюбки зайшов би й погрівся.

Балабаниха все ще стояла в дверній рамі.

— А тим часом, може, дощ перестане,— не вгавала вона.

— Справді,— всміхнувся Авакум.— Чому б і не почекати? Незабаром дощ ущухне.

Він сів навпроти вогнища і з насолодою простяг руки до вогню. Вийняв люльку, натоптав тютюном і закурив.

Доки Балабаниха проворно бігала по хаті, пораючись і готуючи вечерю, Авакум за звичкою розглядав обстанову, весь час прислухаючись до м'якого човгання її босих ніг.

Кімната була простора, з полицями на стінах. Біля входу на залізних гаках висіли два мідяні котли. У лівому кутку темніли відчинені двері, мабуть у спальню. Він згадав, що вікно спальні виходить на занедбані господарські будівлі в глибині сливняка.

— Слухай, Балабанихо, а тобі не холодно ходити босою? — спитав Авакум,

Вона на мить стала. Здавалося, ці слова її здивували.

— Чи холодно мені? — глянула на свої ноги, невідь чому трохи підібравши спідницю, і весело розсміялась.— А чого ж мені буде холодно? Ат! Я до цього звикла.— Вона опустила спідницю й кивнула головою на заставлений стравами стіл.— Прошу до столу. Я не готую нічого особливого, бо живу сама-самісінька.

Авакум не хотів ображати вдовицю і сів до столу. Перед ним стояла глибока тарілка з печеною картоплею, бринза, сковорідка зі смаженею, велика миска кисляку, купа нарізаного хліба.

— Хата моя вдовина, і дім мій — зозулин дім,— зітхала Балабаниха, з апетитом уминаючи яєчню.— Поки бідолаха Методій був тут, він частенько проводив час зі мною, був невередливий, бо колись бурлакував. Бувало, й баніцу спечу, і те, й інше зготую. А відтоді, як його забрали, їм усухом'ятку, та й це застряє в горлі.

Авакум не помітив, щоб шматки застрягали їй у горлі. Жінка їла з апетитом, і обличчя її було свіже.

— Балабанихо,— спитав він,— часто бували гості у Методія? Коли я був парубком, до мене щовечора приходили цілими гуртами.