Андрей Гуляшки - Контррозвідка

Я взяв руку пораненого, щоб перевірити пульс, коли з вулиці почувся важкий рев мотора — прибув ваговоз із Ликіте.

Лікар Начева, розшаріла від ранкового вітру, краща, ніж будь-коли, ввійшовши, поморщилась і сердито глянула на мене.

— Хлороформ! Ви часом не робили операції, колего? — В її мідному голосочку були і здивування, і жах, і якась прихована погроза..

Мені кортіло відповісти їй якнайгостріш, але я помітив за її плечем красиве капітанове обличчя, трохи сонне й трохи винувате, і мій гнів пригас. Мені стало навіть сумно... Мабуть, тому, що капітан не виспався. Я тільки знизав плечима, поблажливо осміхнувся і, показавши на кремовий рушник, промовив: — Пахне звідти.

Капітанові контррозвідки Авакумові Захову (під цим ім'ям він був відомий на службі) пощастило заснути тільки на світанку. Та й сон його був не справжній — якесь забуття у напівдрімоті, якийсь напівсон, де реальне і нереальне чергувалося, наче в калейдоскопі.

На столі ще блимала настільна лампа, а її мерехтливе світло швидко тануло і зникало — крізь навстіж розчинене вікно входив ясний літній ранок.

То була звичайна парубоцька кімната, яка нічим не різнилася від більшості парубоцьких кімнат на світі. Тут стояли високі стелажі з книжками, але не книжками вона була знана, бо в багатьох парубоцьких кімнатах теж є книжки і навіть у більшому числі. Що в кімнаті Захова на полицях стояли наукові праці, здебільшого історичної тематики, також не було нічого незвичайного, бо на світі, мабуть, є багато парубків — істориків за фахом та покликанням або просто охотників до історичного читва. В житті Авакума вони відігравали значну роль, бо першим його фахом була археологія. Тому книжки, старанно розставлені на полицях, в основному були праці з археології та історії.

Можливо, дехто здивується, що перший Авакумів фах — археологія, вважатиме це вигадкою. Що ж, і мені спочатку це здалося неймовірним, якоюсь оригінальною вигадкою, створеною, щоб приховати від цікавих очей та вух справжню діяльність Захова.

Але в даному разі ніякої вигадки не було. Авакум мав кілька фахів. Блискуче закінчивши історичний факультет Софійського університету, а потім аспірантуру з епіграфики, він спеціалізувався у Москві на реставрації археологічних знахідок. Повернувшися з Москви, працюючи позаштатно в археологічному інституті, встиг закінчити заочно фізико-математичний факультет, самостійно опанував мистецтво художньої фотографії та фотолабораторну справу. Непередбачена обставина зробила його добровільним співробітником держбезпеки. Відтоді його життя несподівано змінилося — археологія відійшла на задній план. Добровільного розвідника зарахували на штатну посаду в органи держбезпеки, а штатний археолог стаз позаштатним працівником археологічного інституту, отримуючи за свою роботу гонорар.

У списках позаштатних співробітників археологічного інституту він залишився під своїм справжнім ім'ям. А в органах держбезпеки був відомий під псевдонімом Авакум Захов. У парубоцькій кімнаті Авакумовій не знаходилося нічого вартого уваги, зате сам він був цікава, своєрідна людина. Зросту він мав, здається мені, сто вісімдесят сантиметрів. Широкі, дужі плечі, трохи похилені вперед, руки довгі, важкі, трохи зігнуті в ліктях.

Здалеку він нагадував колишнього боксера важкої ваги, екс-чемпіона, який не так давно залишив ринг за віком — Авакумові було під сорок. Але враження, що то людина грубої фізичної сили, зникало зразу ж, як тільки його бачили зблизька. Його тонке, довгасте, вилицювате обличчя з високим чолом і енергійним підборіддям освітлювали великі сіро-голубі очі. Під час відпочинку, роздумів чи реставраторської роботи над якоюсь античною знахідкою, що поглинала всю його увагу, очі його були спокійні, замислені, незмірно глибокі. Тоді їхній блиск був теплий і чистий. Коли ж він вивчав обстановку, в якій сталося щось, або шукав чиїхось слідів, ці задумливо-споглядальні очі раптом ставали суворими, педантично вимогливими, безконечно уважними навіть до ледь помітних подробиць. У такі хвилини вони здавалися зовсім сірими і холодно поблискували з-під напівопущених повік, наче полірована сталь.

Зіниці цих очей пропускали до себе чужий погляд, і він губився — тремтливий і безпомічний — в їхній глибині, або відштовхували його від себе, нецеремонно й різко, як негостинний господар. Усе залежало від його настрою.

У нього був русявий, трохи кучерявий чуб, як у актора, виконавця ліричних ролей, опуклий лоб математика й експериментатора, а пальці його боксерських рук були довгі, тонкі, нервові, як у професійного музики. Авакум любив жартувати, хоча й стримано, інколи бував говірким і веселим, а інколи таким мовчазним, що створював враження пригніченої, зажуреної людини.

Отже, Авакум Захов тільки був задрімав, поринув у легкий ранковий напівсон, коли телефон на столику біля ліжка різко й настирливо задзвонив. Вночі й на світанку телефони завжди дзвонять якось надто тривожно, примушуючи людину здригатися з несподіванки, навіть якщо вона тільки-но забулася в легкому прозорому спі. Але Авакум і бровою не повів і, не підвівшись, простяг руку, подув за звичкою в трубку і сказав спокійним, чітким голосом, не розплющуючи очей:

— Слухаю!

Повідомляли, що за десять хвилин прибуде службова машина й відвезе його до начальника управління полковника Манова.

Цієї ночі капітан контррозвідки втратив сон не через обставини ділового характеру. Причина безсоння була поза колом його службових обов'язків та тривог. По суті, нічого особливого не сталося.

Надвечір Авакум подзвонив по телефону лаборантці Сії Жейновій, яка працювала в хімічній лабораторії великого парфюмерного підприємства. Сія Жейнова, незважаючи на свої двадцять два роки і захоплення баскетболом, запалилася цікавістю до археології, і, либонь, саме тому він дзвонив їй тричі на тиждень, запрошуючи на прогулянку. Все йшло добре й закінчилося б добре, коли б викриття шпигунської резидентури «Дубль-В» (Василев — Вапурджієв) не примусило Авакума пробути довгий час далеко від Софії. Повернувшись, він, на превеликий подив, дізнався, що Сія дуже зацікавилася струмами високої напруги і двічі на тиждень ходила на прогулянку з молодим інженером заводу електроапаратури. Той молодик, родом з Тирнова, був земляк Ава-кумів, його близький друг і приятель ще з юнацьких років. Вони разом пірнали у вири Янтри, разом куштували кавуни з чужих баштанів, і нічого дивного, що Авакум познайомив його з Сією.

Але то тільки теоретично, практично ж Авакум програв. Насамперед він більше не бачив відвертого, ясного погляду свого приятеля: коли вони бували разом, інженер, невідь чому, не дивився йому в очі. Друга втрата була ще відчутніша — його зустрічі з Сією з трьох на тиждень звелися до однієї. Сія нарікала на брак часу, а Авакум був делікатний і не мав звички наполягати.