Андрей Гуляшки - Контррозвідка

У суботу надвечір Авакум накрутив телефонний номер Сіїної квартири. Гудки, які видавала мембрана, долинали до його слуху наче з далекої неосяжної пустелі. Певно, ті гудки й розвеселили Авакума, бо він осміхнувся і бадьоро заходив по кімнаті. Потім, висвистуючи веселу пісеньку, пішов у ресторан навпроти повечеряти. Особливого апетиту не було, проте Авакум добре перекусив і навіть випив пива. Незабаром він повернувся додому, бо йому здалося, що небо заволокло хмарами і ось-ось почнеться злива. Переодягнувшись, він зняв з полиці третій том «Історії Стародавнього Риму», запалив сигарету і поринув у читання.

Близько десятої вечора хтось постукав у двері. То був інженер заводу електроапаратури. Красень з пишним волоссям, різко окресленим ротом, усміхненими мигдалевими очима, елегантний у своєму бежевому костюмі, стрункий і тонкий, як дівчина, він більше скидався на музику з джазового оркестру, ніж на інженера солідного заводу. Чоловікам такого типу, які все сприймають з веселим усміхом і проводжають сміючись, Авакум таємно і незлостиво заздрив, мабуть тому, що сам не був схожий на них.

— Заходив у гості до знайомих,— пояснив інженер,— побачив у тебе світло й вирішив завітати. Що ти читаєш?

Він говорив, розпитував, усміхався, а очі його нишпорили по кімнаті. І хоч в інженера був певний, задоволений вигляд, він уникав дивитися в очі приятелеві.

— Весело було? — спитав Авакум і тихо додав: — Ти здаєшся дуже щасливим!

— Невже?! — вигукнув інженер і відвернувся.

— А що то за шоколадна пляма у тебе на коліні? — показав Авакум.

Інженер здригнувся, глянув на пляму і зніяковів. Квапливо вихопивши носовичок, він почав ревно терти штани,

— Від морозива,— промимрив він.

— Марно чистити її,— зауважив Авакум. Вони трохи помовчали. Авакум сказав:

— З тебе поганий кавалер. Як ти міг допустити, щоб Сія йшла додому сама?

Інженер, розтуливши рота з подиву, глянув на нього. Авакум закурив, постояв перед відчиненим вікном, глянув на небо і сказав:

— Дощу не буде. Вітер розігнав хмари. Ось уже видно й зорі! — Він повернувся, зручно вмостився у кріслі біля стола, ледь усміхнувся і докірливо похитав головою.

— Як міг ти відпустити Сію додому саму?

— Я ж бо сказав тобі, що був у знайомих,— виправдовувався інженер.— 3 Сією я не зустрічався!

— Цього вечора ти вдруге дуриш мене,— посміхнувся Авакум. Він струсив попіл із сигарети.— А по суті, яка потреба тобі дурити? Хіба я тобі в чомусь заважаю? Чого боїшся? Якщо ти подобаєшся дівчині, бажаю успіху! Тут немає нічого поганого. Погано, що ти намагаєшся хитрувати, любий, а хитрувати не вмієш, кмітливості бракує, рішучості. Після п'ятої години вечора ти був із Сією і тільки з півгодини тому побажав їй на добраніч. А мені кажеш, ходив у гості. Хіба так можна?

Інженер слухав його мовчки, похнюпившись.

— А провів ти ці п'ять годин із Сією приблизно так,— провадив Авакум.— Я відновлюватиму з пам'яті. Слухай! О п'ятій годині, без кількох хвилин, ти вийшов зі своєї квартири, подався на трамвайну зупинку, що біля вас, і дочекався «шістки». Спитав у кондуктора, де пересісти. На площі Відродження ти пересів на «четвірку» і зійшов на передостанній зупинці, навпроти скверика з фонтанчиком. Час — п'ята година десять хвилин. У тебе лишається ще двадцять хвилин до зустрічі. Знічев'я ти починаєш оглядатись і помічаєш будку. Над її входом зелена вивіска з червоним написом: «Салон для чищення взуття». У цьому «салоні», що має п'ять кроків завдовжки і три завширшки, працюють двоє циганчат: Ахмед і Салі. Салі — менший брат Ахмедів. Ти сідаєш на його стілець, тобто розташовуєшся на робочій площі Салі.

О п'ятій годині двадцять хвилин ти знову кидаєш якір па зупинці, тепер уже в начищених до блиску черевиках, і терпляче ждеш нашу спільну знайому — милу й великодушну. Як завжди, вона запізнюється на якихось двадцять хвилин. Вам ніколи чекати другого або третього трамвая — пропустите кіножурнал, і ви сідаєте в переповнений вагон. Тут у тисняві сталася прикрість із нижнім гудзиком твого піджака.

У цьому місці монолога Авакума інженер, помацавши піджак, розгублено і трохи злякано глянув на нього: нижнього гудзика справді не було.

— Зі мною теж таке траплялося,— знизав плечима Авакум і нахмурився. Він трохи помовчав і повів далі: — Ви йдете в кінотеатр «Балкан», де демонструється, здається, якийсь італійський фільм. Потім ти проводжаєш Сію до трамвайної зупинки, що біля будинку профспілок. Тут є кондитерська, і ти галантно запрошуєш даму поїсти морозива. Але всі п'ять столиків зайняті, і ви змушені їсти морозиво стоячи. Тут сталася друга прикрість цього вечора — на твої штани ляпнуло шоколадне морозиво.

Вийшовши звідти, ви обоє мимохіть глянули на третій поверх третього будинку праворуч — там моє вікно, і помітили, що воно світиться. Так... Потім наша мила й великодушна знайома йде додому — вона раптом каже, що в неї болить голова. А ти, мій давній і вірний друже, спонукувавші хтозна-якими почуттями і міркуваннями, приходиш сюди, щоб запевнити мене, ніби провів вечір у близьких знайомих, а не десь-інде.— Авакум запалив другу сигарету і знову посміхнувся.— Може, ти хочеш упевнити, що Сії не було з тобою? Навіщо ці намагання, мій любий? Кому потрібне твоє алібі?

Обличчя інженерове почервоніло, потім стало блідим, мов пошарпана обгортка «Історії Стародавнього Риму», що лежала перед ним на столі.

— Так,— промовив він і глухо кашлянув.— Значить, так... Ти стежив! Ти за нами шпигував! Чудово. Ось чому я весь час відчував неприємний холодок на своїй спині, наче хтось ішов за мною.

— Ти відчував неприємний холодок на своїй спині? — Авакум глузливо подивився на нього.— Може бути, якщо твоя совість міститься десь під лопатками.

Він загасив недопалок, постояв біля вікна, повернувся і став перед великим дзеркалом, яке висіло навпроти книжкових полиць.

— Ти ж знаєш, що такі лицарі, як я, часто програють у любовних змаганнях! — посміхнувся Авакум.— Чому це повинно тебе турбувати? Мої невдачі зумовлені буттям. Ти не винен! Таким жінкам, як Сія, не подобаються сухорляві особи, як я. Вони не люблять зморщок, а моє чоло вже пооране ними. їм не подобається сивизна, а мої скроні, як кажуть поети, вкрив срібний іній. І потім, я не вмію сміятися так, щоб рот розтягався до вух, запас анекдотів у мене бідний, а як почну співати, то тільки сум наводжу на слухача....— Він відкинувся на бильця крісла і простяг довгі ноги.— А щодо обвинувачення у шпигунстві, за це слід було б нам'яти тобі вуха, як я їх м'яв не раз у дитинстві, пригадуєш? Однак ти мій гість, а закони гостинності зобов'язують мене бути уважним і чемним.

— Тоді звідки ти знаєш усі ці подробиці, якщо не стежив за нами? — спитав інженер, намагаючись приховати неприязнь.