Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!

Сержант недовірливо подивився вгору.

В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.

— Гм! — сказав сержант.

— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.

— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.

Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.

Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.

Остання частина ночі минула спокійно.

П'ятниця, 27 жовтня.

Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.

Надворі було хмарно, періщив дощ.

Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.

— Хочете, перш ніж розпочати нові допити, ми підсумуємо наслідки вчорашнього дня? — звернувся він до Роберто Тоцці.

— О, будь ласка! — озвався Роберто Тоцці.— Слухатиму вас з великим задоволенням!

«Слухатимеш, коли ні на що інше не здатний!» — посміхнувся Чігола і розпочав:

— Ми з'ясували, що в середу по обіді і вночі проти четверга в галереї були швейцари Августіно і Лоренцо, а також охоронці Марко Монтано і Федеріго Нобіле. Чергували парами: Августіно з Монтано і Лоренцо з Федеріго. Близько четвертої по обіді до галереї зайшла Луїза Ченчі. Чергували Августіно і Монтано. Незадовго до кінця їхнього чергування, десь о пів на дванадцяту ночі, у галерею приходить — теж через службовий вхід — племінник Монтано Маріо Чіветта. Опівночі заступає па чергування пара — Лоренцо і Федеріго. Марко Монтано передає ключ від службового входу швейцарові Лоренцо і просить його відімкнути двері, коли його племінник виспиться і піде додому. О першій годині ночі швейцар Лоренцо виявляє, що племінник Монтано зник і що двері замкнені. Про Луїзу Ченчі він нічого не знає, бо Монтано забув йому сказати, що синьйорина залишилась у кімнаті свого дядька. Йому взагалі ніхто не сказав про її присутність у галереї. Луїза Ченчі каже, що коли вона вийшла з дядькової кімнати, двері були прочинені, вона скористалася з цього і пішла додому, не сказавши ні Лоренцо, ні охоронцеві Федеріго. Можна припустити, що саме таким способом пішов і Чіветта.

Якщо вірити синьйорині Ченчі, постає запитання: хто відімкнув двері службового входу, хто вийшов на вулицю, не зачинивши їх як слід. Потім треба з'ясувати: хто замкнув двері? Якщо Луїза Ченчі не має ключа і Маріо Чіветта не має ключа, хто ж замкнув двері за ними?

А як не вірити Луїзі Ченчі, ми можемо припускати всяке. Наприклад, що вона відімкнула двері своїм ключем і вийшла разом з Маріо Чіветта. Якщо взяти до уваги це припущення, ми повинні спитати себе: чому Луїза Ченчі і Маріо Чіветта виходять потай, не повідомивши чергових? І відповісти собі: потай з галереї виходять люди, коли виносять крадене!

Якщо ви пригадуєте, я спитав учора ввечері Луїзу Ченчі, чому, виходячи з кімнати свого дядька, вона пішла не до швейцара, який відімкнув би їй двері, а прямо до службового входу? Хіба їй було заздалегідь відомо, що двері відімкнені? Ви пригадуєте: на це моє запитання вона не могла відповісти задовільно.

Отже, синьйори, з погляду логіки сумніви схиляються зараз найбільше до пари: Луїза Ченчі — Маріо Чіветта. Але ви скажете: а Лівіо Перетті? Перший свідок? Цей синьйор не бажає повідомити органи влади, де він провів ніч проти четверга, саме ту ніч, коли вкрадено вашу «Данаю». Ні, синьйоре, я не забув про Лівіо Перетті і визнаю, що не маю пі охоти, ні наміру забувати його. Більше того! Зараз я розіграю з ним таку сцену, що ви умліватимете від задоволення, хай йому біс! Терпіння. Я ще не зібрав досить фактів, щоб викрити злочинця, але що поробиш! За день усього не з'ясуєш!

Неначе хмара пробігла по обличчю Чіголи. Він помовчав і махнув рукою.

— На все свій час. Головне, що початок уже є. Це важливо, синьйоре! Як бачите, і в мене є свої труднощі, га?

— О так! — пробурмотів Роберто Тоцці. Він так збентежився, аж голос його було ледве чути.

— А тепер,— сказав Чігола,— щоб закінчити перший тур, треба послухати ще двох — Федеріго і того... Карло Колону. Потім ви побачите сцену, про яку я вам казав!

— Федеріго, з якого часу ти служиш у Боргезе?

— Та цього року в червні мине десять!

— Чи був ти солдатом?

— Обійшлося, синьйоре інспектор!

— Чи зауважували тобі за порушення службових обов'язків?

— Було таке двічі.

— Чергував ти вночі проти четверга?

— Чергував, синьйоре інспектор!

— Коли заступив на чергування?

— О дванадцятій годині, після Монтано.

— Разом з Лоренцо, чи не так? — Достеменно так!

— Сидів на своєму стільці й роздивлявся навколо?

— Така моя робота, синьйоре інспектор!

— Ну, якщо це твоя робота, то що ти помітив десь о першій годині? Що справило на тебе найбільше враження?

— Ніщо не справило на мене враження, синьйоре інспектор!

—Ану, пригадай!

— Признаюсь, синьйоре інспектор: до першої години я почував себе не зовсім добре.

— Що ти хочеш сказати, Федеріго?

— Хочу сказати, у мене дуже боліла голова й хилило на сон, от я й попросив Лоренцо посторожити, доки очуняю! Так погано я почувався вперше, синьйоре!

— Ти диви... А чому, Федеріго? Що з тобою сталося?

— Скажу, синьйоре. Вино, яке ми пили з синьйором Колоною, трохи мені зашкодило.

— Де ви пили з синьйором Колоною, Федеріго?

— Є одна маленька таверна па віа Аренул, над річкою... Та ви не подумайте хтозна-чого, синьйоре! Яке там пиття... Синьйор Колона пригостив мене склянкою домашнього вина, та й край! Хіба я міг перед чергуванням пити?! Та хіба синьйор Колона і дозволить мені? Синьйор Колона запросив і Лоренцо, але він не прийшов, бо йому ліньки.